- Як же вони радітимуть, побачивши нас... - почала Люсі, але тієї ж миті усі інші зашипіли: “Тихше!” або “Дивіться!”. Нарешті щось почало відбуватися.
На материку, праворуч від них, вперед виступав лісистий мис, за яким - діти були переконані - ховалося гирло ріки. І тепер вони побачили, як з-за цього мису випливає човен. Обігнувши мис, він повернув і почав рухатися вздовж каналу в їхньому напрямку. У човні було двоє людей; один із них веслував, а другий
сидів на кормі, тримаючи в руках клунок, що сіпався й ворушився, наче живий. Вбрані в легкі кольчуги та сталеві шоломи, суворі та бородаті, чоловіки скидалися на солдатів. Діти кинулися назад, до лісу, і, завмерши, спостерігали.
- Тут нормально, - сказав солдат на кормі, коли човен опинився приблизно навпроти дітей.
- Може, прив’яжемо камінь до його ніг, капрале? - запитав інший, спираючись на весла.
- Дурниці! - пробурчав перший. - У цьому немає потреби, до того ж, ми не взяли каменя. Він і так неодмінно потоне, якщо лишень ми добряче його зв’язали.
Проказавши це, він підвівся і підняв клунок. Тепер Пітер побачив, що той справді був живим: клунок виявився гномом, котрий щосили намагався вивільнити з мотузок своТ зв’язані руки та ноги. Наступної миті він почув, як щось просвистіло попри його вухо, і тут же солдат скинув руки догори, жбурляючи гнома назад у човен, а сам звалився у воду. Борсаючись, він поплив до протилежного берега. Пітер зрозумів, що це стріла Сьюзан влучила в шолом солдата. Обернувшись, він побачив, що сестра, збліднувши, уже приставляла до тятиви другу стрілу. Але скористатись нею не довелось. Побачивши, як його напарник упав, інший солдат, голосно заволавши, вистрибнув із човна якомога далі у воду і так само заборсався в ній (хоча явно діставав ногами до дна), після чого зник у лісах материка.
- Швидко! Поки його не знесло течією! - закричав Пітер. Разом зі Сьюзан вони, не роздягаючись, пірнули у воду і, ще до того, як вода сягла їм плечей, уже тримались руками за борт човна. За кілька секунд вони притягнули човен до берега і перенесли гнома, якого Едмунд заходився жваво звільняти від мотузок за допомогою свого кишенькового ножа. (Меч Пітера був набагато гострішим, але меч не надто зручний для таких потреб, адже його можливо тримати лише за руків’я, і не нижче). Коли гнома нарешті було звільнено, той сів, розтер руки та ноги, і вигукнув:
- Гаразд - що б вони там не казали, ви не скидаєтеся на привидів!
Як і більшість гномів, цей був дуже присадкуватий і широкогрудий. Якби він підвівся, то мав би приблизно три фути зросту, а буйна борода і бакенбарди з жорсткого рудого волосся ховали на його обличчі все, крім гачкуватого носика та блискучих чорних очей.
- Так чи інак, - продовжував він, - привиди або ні, ви врятували мені життя, і я перед вами вкрай зобов’язаний.
- Але чому це ми повинні бути привидами? - запитала Люсі.
- Мені цілісіньке життя торочили, - сказав гном, - що в цих прибережних лісах стільки ж привидів, скільки й дерев. Оце й уся історія. Ось чому, коли вони хочуть позбутися когось, то зазвичай привозять його сюди (так, як зробили це зі мною), кажучи, що збираються залишити привидам. Проте я завжди подумував, чи вони часом не топлять їх або, скажімо, не втинають горлянки. Я ніколи повністю не вірив у привидів. Але двоє отих боягузів, яких ви щойно пристрілили, ще й як вірили. Вони більше боялися везти мене на погибель, ніж я сам!
