короля ЕДмун- да, королеву Сьюзан і Великого Короля Пітера - і вони приведуть усе до ладу. Можливо, він викличе самого Аслана. Візьміть його, королю Каспіяне: проте не користуйся ним, аж поки не виникне найбільша потреба. А зараз - поспішай, поспішай! Дверцята в самому низу Башти, котрі ведуть в сад, не замкнені. Там ми мусимо розлучитись.
- Чи можу я взяти свого коня Дестрієра? - запитав Каспіян.
- Він уже осідланий і чекає на тебе в закутку фруктового саду.
Поки вони спускалися вниз довгими крученими сходами, Корнеліюс встиг нашепотіти йому ще більше підказок і порад. Каспіян почав занепадати духом, але намагався триматися. І ось - свіже повітря саду, палкий обмін потисками рук із доктором, перебіжка через лужок, привітальне іржання Дестрієра - і король Каспіян Десятий залишив замок своїх батьків. Озирнувшись, він побачив феєрверки, що здіймалися вгору, сповіщаючи про народження нового принца.
Усю ніч Каспіян скакав у південному напрямку, вибираючи польові та бічні стежки, доки ще був у знайомих йому краях; але згодом почав триматися головної дороги. Дестрі- єр був збуджений цією незвичайною подорожжю не менше, ніж його господар: сам Каспіян, попри те, що, прощаючись із доктором Кор- неліюсом, ледве стримував сльози, почувався хоробрим і певною мірою щасливим від думок, що він, король Каспіян, їде верхи на пошуки пригод, із мечем біля лівого стегна й чарівним рогом королеви Сьюзан біля правого. Однак коли наступний день бризнув дощем, Каспіян озирнувся навколо, побачив зусібіч невідомі ліси, дикі пустища та сині гори, подумав, наскільки великим та дивним є світ, і від цієї думки відчув себе переляканим та маленьким.
Щойно день повністю ввійшов у свої права, він полишив дорогу і знайшов посеред лісу відкриту місцину, порослу травою, де можна було відпочити. Каспіян зняв із Дестрієра вуздечку і пустив його пастися, а сам* поїв трохи холодного курячого м’яса, попив вина й одразу ж заснув. Прокинувся вже пізнього пообіддя. З’їв оленину і продовжив свою подорож, все на південь, тримаючись безлюдних стежок. Тепер він їхав горбистою місцевістю, рухаючись то вгору, то вниз - здебільшого, все ж, вгору. З кожного наступного гірського хребта він бачив, як гори попереду стають усе більшими та чорнішими. Коли наблизився вечір, він скакав уже біля їхнього підніжжя. Вітер міцнів. Незабаром линула злива.
Дестрієр занепокоївся: гримів грім. Тепер вони в’їхали у темний і, здавалося, безмежний сосновий ліс. Каспіянові до голови тут же полізли всі почуті раніше історії про неприязне ставлення дерев до людей. Пригадалося, що він є, як-не-як, тельмаринцем - представником раси тих, хто всюди, де тільки могли, вирубували дерева і воювали з дикими мешканцями; і, хоча сам по собі він міг не бути таким, як інші тельмаринці, деревам навряд чи було про це відомо.
Насправді не було. Вітер розбушувався, ліси навколо шуміли й ревли. Тоді пролунав тріск. Просто перед ними на дорогу повалилося дерево.
- Тихо, Дестріере, тихо! - сказав Каспіян, гладячи коня по шиї, хоча й сам тремтів, зна
ючи, що був на волосину близький до смерті. Майнула блискавка, і жахливий вибух грому,
здавалося, розламав небо на дві частини просто над їхніми головами.
Дестрієр понісся, не розбираючи шляху. Каспіян був управним вершником, однак не мав достатньо сили стримати коня. Він тримався в сідлі, хоча й знав, що життя його висить на волосинці протягом цих диких перегонів. Попереду в присмерку виникали все нові й нові дерева, які ледве-ледве вдавалось оминати. А тоді, так швидко, що навіть неможливо було відчути болю (хоча він все-таки його відчув), щось вдарило Каспіяна по чолу, і пам’ять полишила його.
