- Ґленсторме! Ґленсторме! - і за якусь мить Каспіян почув стукіт копит, що дедалі гучнішав. Ось затремтіла долина, і, ламаючи та витоптуючи густу рослинність, з’явилися найшляхетніші створіння, яких Каспіянові доводилося бачити - великий Кентавр Ґлен- сторм і троє його синів. Кентаврові боки були лискуче-каштановимй, а борода, що вкривала широке підборіддя - золотисто-рудою. Ґленсторм мав пророчий дар і вмів читати по зорях, тому знав, що привело до нього прибульців.
- Довгих років життя королю, - прокричав він. - Ми з синами готові до війни. Коли розпочнеться бій?
Досі ані Каспіян, ані решта по-справжньому не думали про війну. У них були якісь розмиті ідеї здійснювати час від часу набіг на людську ферму або атакувати мисливців, які забредуть надто далеко в ці південні дикі місця. Але здебільшого їм ішлося про життя в лісах та печерах і про спробу збудувати Стару Нарнію у сховках. Щойно промовив Ґленсторм, усі відчули щось набагато поважніше.
- Ви маєте на увазі справжню війну, щоб витурити Міраза з Нарнії? - запитав Каспіян.
- Яку ж іще? - запитав Кентавр. - Чому ж Ваша Величність ходить одягнутим у кольчугу та озброєний мечем?
- Це можливо, Ґленсторме? - запитав борсук.
- Час настав, - сказав Ґленсторм. - Я дивлюся на небо, борсуче, тому що моя справа - дивитись, так само як твоя - пам’ятати. Тарва й Алямбіль зустрілися в чертогах високих небес, а на землі знову постав син Адама, щоб правити та давати імена істотам. Пробила найвища година. Наша рада на Танцювальному Лужку повинна стати радою війни.
Він говорив таким тоном, що Каспіянові та іншим видалося можливим виграти війну. Тепер вони точно мусять її розпочати.
Час уже був пообідній, тож подорожні вирішили відпочити та поїсти їжі, запропонованої кентаврами: коржиків із вівсяного борошна, яблук, трав, вина та сиру.
Наступне місце, куди вони прямували, було зовсім поруч, попри це довелося довго обходити, аби уникнути населеної людьми місцевості. Уже надвечір наша компанія опинилася на теплих рівнинних полях, оточених огорожами. Тут Трюфель гукнув до маленької нірки в
порослому травою насипі й звідтіля вискочила істотка, яку Каспіян найменше сподівався побачити - мишак, що умів розмовляти. Звісно, він був більшим за звичайну мишу, мав понад фут зросту, коли стояв на задніх лапках, і вуха, майже настільки ж довгі (хоча й ширші), як у кроля. Цей веселий і войовничий мишак називався Ріпічіпом. Збоку в нього звисала крихітна рапіра, а свої довгі вуса він підкручував так, наче то були бакенбарди.
- Нас дванадцятеро, Сір, - промовив він, рвучко та ґраційно вклонившись, - і я без-
застережно віддаю всі свої військові ресурси у розпорядження Вашої Величності.
Каспіян щосили (і досить успішно) намагався не засміятись, однак не зміг примусити себе не думати про те, що Ріпічіпа та його солдатів можна дуже легко скласти до кошика для білизни і віднести додому на спині.
Забагато часу пішло б на те, щоб перерахувати усіх, кого зустрів того дня Каспіян - Крота Шуфлю Землекопача, трьох
