Після того, як військо розташувалося усередині й навколо Кургану, фортуна відвернулась від них. Розвідники короля Міраза незабаром знайшли цей новий сховок, тож сам король зі своєю армією прибув на околиці лісу. І, як це частойтрапляється.ворогвиявився сильнішим, ніж вони сподівалися. Каспіян відчув, що занепадає духом, побачивши, як прибуває рота за ротою. Хоча Міразові люди й боялися лісів, самого Міраза вони боялися іще більше, тому, під його командуванням, вони просували битву далеко в гущавину, часом майже до Кургану. Каспіян та інші командувачі, звісно, здійснили безліч вилазок на відкриту місцевість. Битви відбувалися переважно вдень і часом вночі, проте Ка- спіяновим військам велося набагато гірше.
Врешті-решт настала ніч, коли справи пішли просто вкрай погано, та й дощ, котрий лив протягом усього дня, припинився лише надвечір, поступившись місцем холодові та вологості. Того ранку Каспіян готувався до найбільшої битви, на котру усе його військо покладало великі надії. На світанку він, із більшістю гномів, мав напасти на праве крило короля, а потім, коли всі будуть поглинуті битвою, велетень Свердловітер з кентаврами та найсиль- нішими тваринами мали з’явитися з іншого боку і спробувати відрізати праве крило королівських військ від решти армії. Однак нічого не вдалося. Каспіяна не попередили (оскільки ніхто вже цього не пам’ятав), що велетні
не надто розумні. Бідолашний Свердловітер, хоча й хоробрий, наче лев, у цьому випадку був істинним велетнем. Він з’явився у невдалий момент і з невдалого боку, тож і його рота, і рота Каспіяна зазнали тяжких втрат, майже не завдавши супротивнику збитків. Найкращих із тварин було покалічено, кентавра жахливо поранили, і майже не було істот в Каспі- яновій роті, котрі б не втратили крові. Понуре товариство юрмилося під мокрими деревами, поїдаючи свою убогу вечерю.
Найпонурішим виглядав велетень Свердловітер. Він відчував свою провину. Бідолаха сидів мовчки, зроняючи великі сльози, що збиралися на кінчику його носа, а тоді раптом з голосним сплеском скрапнули на всю компанію мишей, котрі лише щойно почали зігріватись та засинати. Вони попідскакували, витрушуючи воду з вух і викручуючи свої маленькі ковдри, а тоді звернулись до велетня пронизливими, проте переконливими голосами, запитуючи, чи справді той вважає, що вони ще недостатньо мокрі.
Тут прокинулись всі решта і нагадали
мишам, що їх взяли до війська у якості розвідників, а не концертних співаків, і попросили тих замовкнути. Свердловітер навшпиньки пішов геть, прагнучи знайти місце, де він міг би спокійно побути собі нещасним, але наступив на чийсь хвіст (потім казали, то була лисиця) і цей хтось його вкусив. Таким чином геть усі не тямилися від гніву.
А в таємній та магічній кімнатці у самому серці Кургану король Каспіян з Корнеліюсом, борсуком, Нікабриком і Трампкіном провадили раду. Стелю підтримували грубі стародавні колони. У центрі стояв сам Камінь - кам’яний стіл з тріщиною посередині, вкритий знаками, що були колись письменами: проте століття, вітер, дощ і сніг майже повністю стерли їх, зробивши Кам’яний Стіл таким, яким він був колись, на вершині пагорба, коли над ним не було іще зведено насипу. Вони ніяк не використовували Столу, не сиділи навколо нього: він здавався надто магічним, щоб використовувати його настільки буденно. Для сидіння згодились колоди на певній відстані від Каменя, між ними стояв неоковирний дерев’яний стіл з грубим глиняним каганцем, що освітлював їхні бліді обличчя, відкидаючи на стіни великі тіні.
- Якщо Ваша Величність коли-небудь збирається скористатися рогом, - сказав Трюфель, - гадаю, зараз саме час зробити це.
Каспіян, звісно, розповів їм про свій скарб кілька днів тому.
