- Я не піду, - сказав Нікабрик. - 3 усіма цими людьми та тваринами мусить залишитися гном, який спостерігатиме, наскільки чесно тут ставляться до інших гномів.
- Громи та горошинки! - гнівно вигукнув Трампкін. - То ось як ти розмовляєш із королем? Відішліть мене, володарю, я піду.
- Але мені здавалося, що ти не вірив у Ріг, Трампкіне, - сказав Каспіян.
- І далі не вірю, Ваша Величносте. Але що з того? Я можу з таким же успіхом померти у дикій дурнуватій погоні, як і тут. Ви мій король. Я знаю різницю між даванням порад та отримуванням наказів. Я дав вам свою пораду, тепер надійшов час для наказів.
- Я ніколи про це не забуду, Трампкіне, - сказав Каспіян. - Хтось із вас, пошліть за Скоромовкою. Коли я повинен засурмити у Ріг?
- Я почекав би сходу сонця, Ваша Величносте, - мовив доктор Корнеліюс. - Це часом ефективно при застосуванні Білої Магії.
За кілька хвилин примчала Скоромовка, якій пояснили її завдання. Оскільки вона була, як і більшість білок, сповнена відваги, запалу, енергії, збудження та пустотливості (щоб не сказати - зарозумілості), то поривалась іти, навіть не дослухавши до кінця. Вирішили, що вона мусить прямувати до Ліхтарного Пустища, тоді як на Трампкіна чекає коротша подорож до гирла ріки. Після поквапної перекуски вони обоє, вислухавши палкі подяки та добрі побажання від короля, борсука та Корнеліюса, вирушили в дорогу.
? Розділ восьмий ?
яквони
ПОКИНУЛИ ОСТРІВ
- Отож, - сказав Трампкін (адже, як ви уже зрозуміли, саме він розповідав цю історію чотирьом дітям, сидячи на траві у зруйнованій залі Кер-Паравелу), - отож я поклав собі до кишені скибочку чи дві, зі зброї взяв лише кинджал і, тільки-но зайнявся світанок, попрямував у ліси. Я брів уже протягом довгих годин, коли це раптом почувся звук, схожого на який я не чув, відколи народився. Ех, я ніколи його не забуду. Повітря наповнилось ним
- гучним, наче грім, але набагато тривалішим, прохолодним і солодким, ніби музика над водою, могутнім настільки, щоб струснути ліси. І я сказав собі: “Якщо це не Ріг, можете називати мене кріликом.” А за мить здивувався, чому ж було не дмухнути у нього раніше...
- О котрій годині це трапилось? - запитав Едмунд.
- Між дев’ятою і десятою, - відповівТрампкін.
- Саме коли ми були на залізничній станції!
- вигукнули діти, дивлячись одне на одного сяючими очима.
- Продовжуйте, будь-ласка, - мовила Люсі до гнома.
