- А як щодо їжі? - запитала Сьюзан.
- Ох, нам слід запастися яблуками, - сказала Люсі. - нумо братися до роботи! Ми сидимо тут уже майже два дні, а ще нічогісінько не зробили.
- Так чи інакше, ніхто більше не використовуватиме мій капелюх як кошик для риби,
- зауважив Едмунд.
Один із плащів вони перетворили на сумку і назбирали в нього багато добірних яблук. Після чого по черзі добряче напилися з колодязя (адже на їхньому шляху не передбачалося свіжої води аж до того часу, коли вони зійдуть на суходіл) і спустилися до човна. Дітям сумно було залишати Кер-Паравел, котрий,
незважаючи на свій занепад, знову почав здаватися їм рідним домом.
- Краще нехай Л. М. Д. кермує, - сказав Пітер, - а ми з Едом візьмемо кожен по веслу. Зачекайте ще секунду. Краще зняти кольчуги: нам буде надто гаряче. Дівчата нехай сидять на носі і вказують напрямок Л. М. Д., адже він не знає шляху. А ти краще тримай курс у відкрите море, аж доки ми не оминемо острова.
і ось зелений, порослий деревами берег острова залишився позаду, його маленькі затоки та миси зробилися пласкішими, човен гойдався на м’яких хвилях. Море довкола ставало все ширшим і дедалі синішим на відстані, у той час, як довкруж човна вода видавалась зеленою та шипучою. Пахло сіллю і було дуже тихо, якщо не враховувати шелестіння води, хляпання хвиль об борти, плюскання весел та постукування кочетів. Сонце припікало.
Люсі та Сьюзан насолоджувались тим, що вихилялися через край човна і намагались занурити руки у море, хоч їм це і не вдавалося. Внизу виднілося дно, вкрите чистим світлим піском з окремими латками пурпурових водоростей.
- Наче в старі часи, - сказала Люсі. - Пам’ятаєте нашу подорож до Теребинтії - і Ґальми - і Семи Островів - і Самотніх Островів?
- Так, - мовила Сьюзан, - і наш величезний корабель “Блискучий Кришталь”, з головою лебедя на носі та різьбленими лебединими крилами, майже на пів-корпусу.
-1 шовкові вітрила, і великі ліхтарі на кормі.
- І бенкети на пів’юті, і музиканти.
- А пам’ятаєте, як музиканти грали на флейтах вгорі, на такелажі, і музика наче лилася з неба?
Незабаром Сьюзан взяла Едмундове весло, а той приєднався до Люсі. Вони уже проминули острів і трималися ближче до берега - порослого лісами та необжитого. Краєвиди здавались би чудовими, якби діти не пам’ятали часів, коли на відкритому узбережжі пахло свіжістю і навколо було повно веселих друзів.
- Фух! Страшенно виснажлива робота, - сказав Пітер.
- А можна мені трохи повеслувати? - запитала Люсі.
- Весла занадто великі для тебе, - коротко відповів Пітер - не тому, що був роздратований: він просто не мав сили
