втішений своїми вправами, вибухнув несамовитою піснею.
Очі Люсі почали призвичаюватись до світла і вона чіткіше побачила дерева, що росли найближче до неї. Вона знову відчула потужну тугу за тими днями, коли дерева в Нарнії могли говорити. Мала точно знала, яким голосом говорило б кожне з цих дерев і обрисів якої людини набуло б, якби їй вдалося їх розбудити. Дівчинка поглянула на срібну берізку: вона говорила б м’яким, дзюркітливим голо-
сом, а зовні виглядала б як струнка дівчина, пристрасна танцюристка з розвіяним навколо обличчя волоссям.
Тоді подивилась на дуб: цей став би зморшкуватим і привітним дідуганом з кучерявою бородою та бородавками на обличчі й руках, порослих волосинками. Вона зиркнула на букове дерево, під яким стояла. Ах! Воно мало бути найгарнішим з усіх: ґраційна богиня, приваблива та велична, володарка лісу.
- Ох, дерева, дерева, дерева, - промовила Люсі (хоча й не збиралася говорити). - Ох, дерева, прокиньтесь, прокиньтесь, прокиньтесь. Невже ви нічого не пам’ятаєте? Невже ви не пам’ятаєте мене? Дріади та мавки, вийдіть, вийдіть до мене!
Хоча не було навіть натяку на вітер, дерева навколо неТ заколихались. Шелест листя звучав, ніби слова. Соловей перестав співати, мовби прислухаючись.
Люсі відчула, що будь-якої миті вона може почати розуміти, що намагаються сказати їй дерева. Але ця мить не настала. Шелест припинився. Соловей продовжив свою пісню. Навіть у місячному сяйві дерева знову виглядали звично. Все ж Люсі не полишало відчуття (таке буває, коли намагаєшся пригадати ім’я або дату і тобі це майже вдається, але в останній момент усе кудись зникає), наче щойно вона дещо упустила: може, звернулася до дерев на частку секунди раніше чи пізніше, або вжила всі слова вірно, окрім одного, або промовила якесь неправильне слово.
Раптом дівчинка почала відчувати втому. Вона повернулась до пристановища, де лягла
між Сьюзан та Пітером і притулилась до них. За кілька хвилин вона вже спала.
Прокидання наступного ранкувиявилосяхо- лодним та безрадісним, з сірим лісовим світанком (сонце ще не зійшло), вогкістю та брудом.
- Яблучка, гей-гу! - із сумовитим усміхом проказав Трампкін. - Мушу сказати, що ви, стародавні королі та королеви, не перегодовуєте своїх підданих!
Вони підвелися, обтрусились і роззирну- лись навколо. Дерева росли густо, і дітям вдавалось побачити не далі, ніж на декілька ярдів у кожному напрямку.
- Сподіваюся, Ваші Величності добре знають дорогу? - запитав гном.
- Я не знаю, - відповіла Сьюзан. - Я ніколи в житті не бачила цих лісів. До речі, мені весь час здавалося, що ми повинні були йти попри річку.
- У такому разі, мені здається, ти мусила сказати про це вчасно, - різко кинув Пітер - але його можна було зрозуміти.
