пригода.
- Я... Я надто пізно відпустила тятиву, - знічено мовила Сьюзан. - Я надто сильно
боялась, що це може бути... ну ви знаєте - один із наших ведмедів, ведмедів, які говорять.
Вона ненавиділа убивати.
- У цьому вся проблема, - сказав Трамп- кін. - Більшість ведмедів перетворилася на ворогів, стала безмовною, однак і з наших кілька залишилось. Ніколи не знаєш напевно - а перевірити не наважуєшся.
- Бідолашний старенький Мишко, - зітхнула Сьюзан. - Ви не думаєте, що він був нашим?
- Не був, - відповів гном. - Я бачив його морду і чув гарчання. Він хотів всього-навсьо- го проковтнути маленьке дівча на сніданок. І - якщо вже говорити про сніданок - мені не хотілося розчаровувати сподівання Ваших Велич- ностей на те, що король Каспіян добре нагодує вас, проте в таборі м’ясо - неабияка цінність та рідкість. А ведмідь - чудова їжа. Соромно буде, якщо ми залишимо тушу, не взявши від неї ані шматка. Це не забере у нас більше, ніж півгодини . Сподіваюсь, що обоє молодиків - королів, себто - знають, як білувати ведмедя?
- Давай відійдемо трохи далі від цього огидного та жахливого дійства, - звернулась Сьюзан до Люсі.
Люсі здригнулась і кивнула. Коли дівчатка сіли, вона сказала:
- Мені спала на думку страшнюча річ, Сью.
- Яка?
- Як нестерпно було б, якби одного дня - там, у нашому світі, вдома - люди почали дичавіти всередині, як тутешні тварини, а зовні й далі виглядали людьми - і ти аж ніяк не міг би визначити, хто є хто!
- У нас і без таких фантазій достатньо турбот тут і тепер, у Нарнії, - відповіла їй практична Сьюзан.
Коли вони приєдналися до хлопців та гнома, ті відрізали вже стільки м’яса, скільки, на їхню думку, можливо було понести. Не так уже й приємно напихати кишені сирим м’ясом, проте мандрівники старанно позагортали шматки у свіже листя. Діти добре знали, що ці мляві та неприємні згортки вже не здаватимуться їм настільки огидними, коли після тривалої ходи всі зголодніють.
Помивши руки у першому ж струмку, товариство знову попленталося вперед. Зійшло сонце, заспівали птахи, а в папороті зад- зижчала сила-силенна мух. Біль від учорашнього веслування поволі вщухав. Настрій покращувався. Сонце пригрівало дедалі дужче, тож вони познімали свої шоломи та несли їх у руках.
- Сподіваюсь, ми правильно йдемо? - приблизно через годину запитав Едмунд.
- Ми йдемо правильно, поки не надто відхиляємося вліво, - сказав Пітер. - Якщо ж ми повернемо праворуч, то дійдемо до Ріки зашвидко і не зріжемо кут. Але це не так уже й страшно.
І діти поплелися далі. У цілковитій тиші чулися лише їхні кроки та бряжчання кольчуг.
- І куди поділася ця клята Бистриця? - не витримав Едмунд, коли спливло досить багато часу.
