ло), стало видно, /,
що бескиди тут на-
багато нижчі й не на-
стільки неприступні.
Незабаром з’явилася ^
стежка, що вела на дно
урвища, тож компанія про-
довжила подорож берегом
річки. Однак спершу всі відпочили й добряче
напилися води. Більше ніхто не згадував про
сніданок чи бодай обід із Каспіяном.
Мандрівники були досить кмітливими, тож трималися Бистриці замість того, щоб іти краєм урвища. Це додавало їм певності щодо напрямку: вийшовши із смерекового лісу, діти боялися занадто відхилятися від свого курсу, щоб не загубитися в лісі. У цих старих непролазних хащах неможливо було йти вперед. Заважали немилосердні зарості ожини, поламані дерева, латки болота та густезний підлісок. Але й ущелина Бистриці виявилася не найзручнішим місцем для подорожі. Особливо, коли треба поспішати. Як приємно було б здійснити тут пообідню прогулянку із пікніком на завершення. Ця місцина мала в собі все необхідне для відпочинку: гуркітливі сріблисті каскади водоспадів, глибокі, бурштинового кольору басейни, замшіле каміння, по берегах - м’який мох, в який можна було занурити ступні по самісінькі щиколотоки, усі види папороті, бабки, схожі на самоцвіти, часом над головою пролітав сокіл, а одного разу - як здалося Пітерові та Трампкіну - навіть орел. Проте дітям і гномові найдужче хотілося побачити перед собою Велику Ріку, Беруну та шлях до Асланового Кургану.
Течія Бистриці ставала все стрімкішою. Подорож дедалі більше перетворювалась на скелелазання - часами навіть на небезпечне видряпування по слизьких каменях, що загрожувало падінням до темного провалля, на дні якого люто ревіла ріка.
Можете бути певними, що діти жадібно вдивлялись у бескиди навпроти, шукаючи бодай сліду розламу чи місця, де на них можна було видертися. Та бескиди залишались невблаганними. Це доводило до сказу: мандрівники знали, що якби їм вдалося опинитися на протилежному боці ущелини, там на них чекав би рівний схил та легка й коротка прогулянка до Каспіянової штаб-квартири.
Хлопці та гном схилялись до того, що слід розпалити вогнище та зготувати трохи ведмежого м'яса. Сьюзан відмовляла їх, бажаючи лише “прямувати далі, щоб покінчити з усім цим та вибратися з цих страшнючих лісів”. Люсі почувалася надто втомленою та нещасною, щоб висловити власну думку. Зрештою, навколо не виднілося жодної сухої трісочки, тому думки мандрівників мало що важили. Хлопці почали розмірковувати, чи справді сире м’ясо настільки огидне. Трампкін запевнив їх, що огидне.
Звісно, якби діти заповзялися вирушити у таку подорож кілька днів тому в Англії, вони б довго не витримали. Здається, я
