це враження виявилось помилковим. Підводитись не хотілось. Не через утому - навпаки, дівчинка чудово відпочила, навіть болю в кістках не було - просто на неї раптом накотили нестримне щастя й затишок. З відкритої місцини, де розташувалось товариство, вона милувалась Нарнійським місяцем, набагато більшим, ніж наш, і зоряним небом.
- Люсі, - знову гукнув хтось: не батько і не Пітер. Дівчинка сіла й затремтіла від захвату, не зіпсованого жодною краплиною страху. Місяць світив так ясно, що лісовий ландшафт навколо проглядався чітко, наче вдень - хіба що здавався ще дикішим. Позаду неї шарудів смерековий ліс; далеченько праворуч виднілись зазубрені вершини віддаленого краю ущелини; попереду, на відстані лострі- лу з лука, аж до просіки з кількома деревами, стелилась трава. Люсі пильно придивилась до дерев на просіці.
- Здається, вони рухаються, - сама до себе мовила дівчинка. - Походжають туди-сюди.
Вона підвелася під несамовите калатання серця і рушила вперед. З просіки справді долинав шум - так шарудять дерева від сильного вітру. Тільки от ніч цього разу видалася безвітряною. Авжеж, шелестіння дерев здавалося не зовсім звичайним. Люсі почулася в ньому мелодія, якої вона не могла вловити: так, як не вловила слів минулої ночі, коли дерева мало не заговорили з нею. Цього разу принаймні вдалось ухопити ритм. Дівчинка відчула, що її ноги самі просяться до танцю. Тепер вона вже не сумнівалася, що дерева таки рухаються: взад і вперед, одне поза одне, наче у складному сільському танку. (“Гадаю, - подумала Люсі, - танок дерев справді повинен бути дуже і дуже сільським.”). І ось вона серед них.
Перше дерево, на яке глянула дівчинка, спочатку навіть і на дерево не скидалось. Радше було схожим на велетенського чолов’ягу з кошлатою бородою і кущиками волосся. Люсі не перелякалась: їй часто доводилось бачити таке раніше. Наступної миті чоловік уже знову здавався деревом, хоча й рухався. Невідомо було, мав він коріння чи ноги, тому що коли дерева ходять, то не по земній поверхні - радше бредуть крізь землю, як ми крізь воду. Таке ж траплялося із кожним деревом, на котре зиркала дівчинка. Коли добра магія викликала їх до повноцінного життя, вони набирали форму привітних та милих велетнів і велеток, а вже за мить знову ставали деревами. Проте коли істоти ці перетворювались на дерева, їх радше можна було назвати людиноподібними деревами. Коли ж перевтілювались у людей, то люди ці виглядали чудернацько гіллястими та листяними. Ні на мить не вгавав химерний ритм і шелестіння, прохолодний і веселий шум.
- Вони майже прокинулись - не повністю, але майже, - промовила Люсі.
Дівчинка точно знала, що сама вона прокинулась настільки, наскільки рідко хто прокидається.
Вона безстрашно ввійшла поміж них, танцюючи, стрибаючи туди й сюди, уникаючи зіткнень зі своїми велетенськими партнерами. Однак Люсі цікавилась ними лише наполовину. Вона прагнула дістатись до чогось за деревами. Це звідтіля її кликав рідний голос.
Незабаром вона продерлась крізь них (достеменно не розуміючи: відхиляє долонями вбік гілки чи з’єднується руками у Великий Ланцюг з кремезними танцюристами) - дерева колом оточували відкритий майданчик у
центрі. Дівчинка виступила вперед з-посеред рухливої мішанини світла й тіней.
Її очам відкрилося охайне, мовби газон, трав’яне коло, довкруж якого танцювали темні дерева. І тоді - о яка радість! Він був тут: величезний Лев виблискував білим у світлі місяця. Біля його ніг розляглася велетенська чорна тінь.
Якби не посмикування хвоста, він міг би видатись кам’яним левом - та Люсі про це навіть не подумала. Міркуючи, доброзичливий цей лев чи ні, дівчинка кинулась до тварини. Якщо вона втратить момент, її серце розірветься. Вже Наступної миті вона цілувала його, охоплювала, наскільки вистачило рук, за шию, і занурювала обличчя у прекрасну шовкову розкіш
