І ось нарешті вони почимчикували вперед. Люсі йшла першою, закусивши губу і стримуючись, аби не сказати Сьюзан усе, що хотіла. Слова ці вилетіли з її голови, щойно дівчинка зосередила погляд на Асланові. Той розвернувся і повільними кроками йшов на відстані тридцяти ярдів попереду. Решта слідували за Люсі, адже Аслан залишався для них не тільки невидимим, але й нечутним. Його великі котячі лапи безгучно ступали по траві.
Він провів їх праворуч від дерев, котрі танцювали (чи далі вони продовжували кружляти, не знав ніхто: Люсі не зводила погляду з Лева, а решта - з Люсі) і до ближчого краю ущелини. “Кругляки та круговерті! - подумав Трампкін. - Сподіваюсь, це божевілля не закінчиться скелелазанням у місячному сяйві та зламаними шиями!”.
Тривалий час Аслан ішов уздовж вершини ущелини. Тоді мандрівники опинились у місцині, де на самому краю росли маленькі деревця- та. Лев розвернувся і зник між ними. Люсі затамувала подих: це виглядало так, наче тварина пірнула додолу з каменя. Однак вона надто боялася втратити Його з поля зору, щоб зупинитись і про це поміркувати. Дівчинка прискорила крок і незабаром сама опинилася між дерев. Поглянувши додолу, мала побачила круту й вузьку стежину, що поміж камінням спускалась на дно ущелини. Стежкою прямував Аслан. Він обернувся і поглянув на неї щасливим поглядом. Люсі заплескала в долоні і почала сповзати слідом за ним. Позаду залунали крики:
- Агов! Люсі! Обережно, заради Бога! Ти на самому краєчку урвища. Повернись!
А тоді, за якусь секунду, почувся голос Ед- мунда:
- Вона має рацію. Тут є стежка донизу.
Посередині стежки Едмунд наздогнав
Люсі.
- Дивись-но! - захоплено вигукнув він. - Дивись! Що це за тінь повзе попереду нас?
- Це його тінь, - відповіла Люсі.
- Я знаю, що ти права, Лу, - сказав Ед- мунд. - Не розумію, як я не бачив цього раніше. Але де ж він сам?
- Зі своєю тінню, звісно. Невже ти не бачиш?
- Мені здалось на мить, що майже побачив. Тут таке чудернацьке світло.
- Зачекайте, королю Едмунде, зачекайте, - почувся позаду Трампкінів голос. А тоді, набагато далі, ще майже біля самого вершечка, долинув голос Пітера:
- Ох, жвавіше, Сьюзан. Дай руку. Тут могла б спуститися навіть дитина. І припини буркотіти.
Вже за кілька хвилин товариство опинилось на дні ущелини і їхні вуха заповнило ревіння води. М’яко, як кіт, ступаючи з каменя на камінь, Аслан переходив потік. Посередині він зупинився і схилився попити. Тоді звів свою кошлату голову, з якої стікала вода, і знову повернув до них обличчя. Цього разу Едмунд його побачив.
- Ох, Аслане! - закричав він, кидаючись уперед.
