Звук, глибокий і пульсуючий, спершу схожий на звучання органу, починався з низької ноти, розростався і ставав дедалі гучнішим, аж доки не затремтіли земля і повітря. Він здіймався над пагорбом і розносився над усією Нарнією. У таборі Міраза прокинулись вояки, збліднувши, перезирнулись між собою і вхопились за зброю. Трохи нижче, у Великій
Ріці - а зараз там була найхолодніша пора - з води виринули голови й плечі німф та великі довбешки водяників з водоростями замість борід. Стрепенулись ліси і поля: з нір повитикалися нашорошені кролячі вуха, птахи вистромили з-під крил свої сонні голівки, за- ухкали сови, загавкали лисиці, зарохкали їжаки, заворушились дерева. У містах і селах матері, нажахано роззираючись, попритискали до грудей своїх немовлят, заскавуліли собаки, а чоловіки посхоплювались, намацуючи світло. Далеко-далеко, на північному кордоні, гірські велетні повизирали з темних брам своїх замків.
Люсі та Сьюзан побачили, як з усіх боків над пагорбами до них лине щось темне. Спершу воно виглядало, як чорний туман, що стелиться по землі. Потім - наче штормові хвилі чорного моря, котрі, наближаючись, здіймаються все вище і вище. А тоді, нарешті, стало зрозуміло: це рухаються ліси. Здавалось, усі дерева світу поспішають до Аслана. З ближчої відстані вони, проте, вже не скидалися на дерева. Коли ж увесь натовп, киваючи, роблячи реверанси та помахуючи Асланові тонкими довгими руками, оточив Люсі, вона побачила навколо збіговисько людських постатей. Бліді дівчатка-берези метляли головами, жінки- верби відкинули волосся зі своїх замислених облич, щоб поглянути на Аслана, царські буки
стояли струнко, виказуючи йому своє обожнювання, розпатлані чоловіки-дуби, худі й меланхолійні в’язи, кудлаті гостролисти (самі темні, а їхні дружини - яскраві від ягід) та веселі горобини - всі вони кланялись і знову виструнчувались, вигукуючи “Аслан! Аслан!” своїми хрипкими, скрипучими або шерхітливими голосами.
Натовп і танець навколо Аслана (адже танець розпочався знову) стали такими густими та швидкими, що Люсі розгубилась. Вона навіть не зауважила, звідкіля взялись нові люди, котрі веселились між деревами. Один із них був юний, одягнутий лише в оленячу шкіру, з уплетеним в кучеряве волосся листям винограду. Якби не його дикий вираз, обличчя видавалося б надто вродливим для хлопця. Відчувалось, що “цей хлопчина здатен на все, на все абсолютно”, як сказав Едмунд, побачивши його через кілька днів. Він мав силу-силен- ну імен: Броміос, Бассареус та Овен - лише три з них. Він привів із собою чимало дівчат, настільки ж диких, як і сам. Був навіть хтось верхи на віслюкові. Всі сміялись, усі кричали: “Еуан, еуан, еу-ой-ой-ой”.
- Це гра, Аслане? - закричав юнак.
І таки справді це була гра. От лишень здавалось, що кожен грає у щось своє. Наприклад, у квача - хоча Люсі так і не зрозуміла, хто був квачем. Більше скидалось на Сліпого Кота, однак натовп поводився так, наче всі присутні бі- галиіззав’язанимиочима. Метушня малабагато спільного з піжмурками, та невідомо було, хто жмуриться. Ускладнював усе чоловік на віслюкові, старийтанеймовірногладкий, який раптом почав верещати:
- Наїдки! Час наїдків настав! - а тоді впав з віслюка, а решта знову всадовила його верхи, тим часом, як у віслюка склалось враження, що все це - цирк, тож він спробував продемонструвати своє вміння ходити на задніх ногах. Тим ча- сомнавколоз’явл ял осьдедалібільше виноградного листя. А незабаром не лише листя, але й
лози - вона вилась тут і там. Лоза випиналась по ногах людей-дерев і закручувалась навколо їхніх ший. Люсі хотіла відкинути назад пасмо волосся, й усвідомила, що відкидає гілочку винограду. Віслюк був повністю обліплений гілками. Його хвіст геть у них заплутався, а між вухами похитувалось щось темне. Люсі придивилась і побачила ґроно винограду. І ось навколо, над головою та під ногами, почало з’являтися все більше виноградних ягід.
