древності, а королі древності не відповіли. Останні слова Трампкіна перед походом (походом, найімовірніше, назустріч смерті) були: “Якщо ви подмете в Ріг, не допускайте, щоб армія про це знала чи принаймні, щоб здогадувалась, якого результату ви очікуєте”. Але того ж вечора про це стало відомо всім.
- Краще запхай свою сіру морду в гніздо шершнів, борсуче, і не кажи, що я базікало, - сказав Нікабрик. - Забери свої слова назад або...
- Ви обоє - годі вже! - наказав король Ка- спіян. - Я хочу знати, на що це натякає Ніка- брик, кажучи, що ми повинні діяти. Але перед цим добре було б довідатись, хто ці двоє незнайомців, приведені до нас на Раду, котрі стоять тут з розплющеними очима та закритими ротами.
- Вони мої друзі, - мовив Нікабрик. - Хіба в тебе є більше право перебувати тут, ніж те, що ти друг Трампкіна та борсука? А яке право бути тут у цього божевільного старигана, крім того, що він твій друг? Чому ж тільки я не маю права приводити своїх друзів?
- Його Величність - король, якому ти присягав у вірності, - суворо проказав Трюфель.
- Придворні манери, придворні манери, - глузливо вишкірився Нікабрик. - У цій норі можна говорити все як є. Ти ж знаєш - та й він знає теж - що цей тельмаринський хлопчик за тиждень стане королем без королівства і підданих. Хіба що ми допоможемо йому вибратися з пастки, у якій він сидить.
- Можливо, - втрутився Корнеліюс, - твої нові друзі бажають говорити самі за себе? Агов, ви, хто ви такі?
- Вельмишановний пане докторе, - почулося пронизливе скиглення. - Якщо ваша ласка, я - всього лише бідна стара жінка, і я страшенно вдячна вельмишановному гном’яцтву за дружбу. Його Величності - нехай благословенним буде його прекрасний лик - не слід боятися старої жінки, скрученої ревматизмом
і такої бідної, що не має навіть двох гілочок, аби підігріти воду в чайнику. Я володію певними незначними вміннями - звісно, навіть приблизно не такими, як ваші, пане докторе - заговорювати та чарувати, і я з радістю використаю їх проти наших ворогів, якщо ніхто з причетних не заперечуватиме. Бо я їх ненавиджу. О, так. Ніхто не ненавидить їх більше, ніж я.
- Досить, - перебив її доктор Корнеліюс. - Все це дуже цікаво. Здається, я знаю, хто ви, пані. Можливо, тепер твій другий товариш, Нікабрику, розповість трохи про себе?
Глухий, безбарвний голос, від якого Пітер здригнувся усім тілом, відповів:
- Я голодний. Я спраглий. Якщо вкушу - не розтисну щелеп, аж доки не помру, і навіть після смерті доведеться вирізати шматок тіла ворога в моїх зубах і поховати разом зі мною. Я можу не їсти сотні років і не померти. Можу сотні ночей пролежати на льоду і не замерзнути. Я можу випити ріку крові - і не луснути. Покажіть мені своїх ворогів.
- То це у присутності цих двох ти хочеш відкрити свій план? - запитав Каспіян.
- Авжеж, - кивнув Нікабрик. - І саме з їхньою допомогою я збираюсь його здійснити.
Протягом хвилини чи двох Трампкін і хлопці чули, як Каспіян і двійко його друзів тихо перемовлялися між собою - тільки от слова не долинали. Тоді Каспіян голосно промовив:
