- Ох, а можна? Дякую, дякую! - сказала Ґвендолен. Тієї ж миті вона взялася за руки з двома менадами, котрі закрутили її у веселому танці і допомогли зняти дещо із зайвого та незручного одягу.
Всюди, куди вони приходили у містечку Беруна, відбувалося те саме. Більшість людей втікало, дехто приєднувався. Полишаючи місто, товариство стало більшим та веселішим.
Вони мчали рівнинними полями на північному - лівому - березі річки. З усіх ферм виходили звірі і приєднувались до них. Печальні старі віслюки, котрі ніколи не зазнали радощів, раптово знову ставали молодими; прикуті до ланцюгів собаки зривалися з ланцюгів; коні на друзки розбивали свої екіпажі, і бігли підтюпцем - цок-цок - не приховуючи радісного іржання, розбризкуючи навколо болото.
Біля колодязя на подвір’ї вони зустріли чоловіка - той бив хлопчика. Палка в чоловіковій руці перетворилася на квітку. Він спробував її викинути, але квітка прилипла йому до руки. Рука стала гілкою, тіло - стовбуром дерева, ноги - корінням. Хлопчик, який ще хвилину тому ридав, вибухнув сміхом і приєднався до них.
У містечку, на півдорозі до Бобрової Греблі, вони натрапили на ще одну школу, де втомлена на вигляд дівчина вчила арифметики групу хлопців, дуже схожих на свиней. Вона визирну-
ла з вікна і побачила божественних веселунів, які співали на вулиці. Серце дівчини пронизала радість. Аслан зупинився просто під її вікном і глянув на неї.
- Ох, не треба, не треба, - сказала вона. - Я б із задоволенням. Але не можу. Я мушу стирчати на роботі. Та й діти перелякаються, побачивши вас.
- Перелякаємось? - запитав найбільш свиноподібний хлопчик. - 3 ким це вона розмовляє крізь вікно? Давайте скажемо інспекторові, що вона говорить з людьми крізь вікно, хоча мусить навчати нас.
- Давайте підійдемо і подивимось, хто це, - сказав інший хлопчик, і всі вони наблизились до вікна. Але щойно назовні повизирали їхні злі личка, Бахус крикнув “Еуан, еуой-ой- ой-ой” і хлопці почали вити зі страху, топта- тись одне по одному, намагаючись дістатися до дверей, та вистрибувати з вікон. Пізніше розповідали (невідомо, правда це чи ні), що хлопчиків більше ніколи не бачили, натомість у тій місцевості з’явилось багато небачених раніше гарненьких поросят.
- Давай, моє серце, - промовив Аслан до вчительки. Вона стрибнула вниз і приєдналась до решти.
На Бобровій Греблі вони знову перетнули річку і вирушили на схід уздовж південного берега. Товариство підійшло до хатки, на порозі якої плакала дитина.
- Чому ти плачеш, дорогенька? - запитав Аслан.
Дитина, яка ніколи не бачила навіть намальованого лева, не злякалась.
- Тітонька дуже хвора, - сказала дівчинка. - Вона невдовзі помре.
Тоді Аслан спробував увійти у двері хатинки, але вони виявились для нього замалими. Тому, встромивши у двері голову, він штовхнув будинок плечима (Люсі та Сьюзан при цьому гепнулись додолу) і підняв його вгору. Будівля упала назад і розкололась. На її місці, у ліжку просто неба, лежала крихітна стара жінка, у венах якої текла гном’яча кров, про що свідчила її зовнішність. Вона була вже однією ногою на тому світі, але розплющивши очі та побачивши над собою світлу й волохату
