- О, Найвеличніший з усіх Великих Королів,
- промовив Ріпічіп, - дозвольте мені нагадати вам, що нас, мишей, обдарували крихітним розміром. Якби ми не захищали нашу гідність, дехто (з тих, хто вимірює свою значущість сантиметрами) дозволяв би собі не надто ґречні жарти у наш бік. Ось чому я так палко намагаюся довести, що кожен, хто згадуватиме у моїй присутності про пастки, смажений сир та свічки, зазнає дотик мого меча настільки близько від серця, наскільки я здатен досягнути. Це стосується навіть найвищих дурнів Нарнії, володарю! - у цей момент він люто зиркнув на Свердловітра. Але велетень, який постійно перебував десь позаду, не встиг зрозуміти, про що ж розмовляють там, біля його стіп, і тому все пропустив.
- Чи можна поцікавитись, чому твої прибічники оголили мечі? - запитав Аслан.
- Якщо Ваша Верховна Величність бажає, - відповів мишак на ім’я Піпічік, - коли вже нашому командирові доведеться бути безхвостим, то ми також відріжемо собі хвости. Володіти честю, якої позбавлений Великий Мишак - надто значний сором для нас.
- Ах! - загарчав Аслан. - Ви мене підкорили. Ви великодушні істоти. Знай, Ріпічіпе: не для того, аби врятувати твою гідність, а радше заради любові між тобою та твоїми людьми, а також за доброту представників вашого племені, які багатороківтомурозгризли мотузки, щоприв’я- зувапи мене до Кам’яного Столу (саме відтоді, хоча ви вже й не пам’ятаєте, ви, миші, й розмовляєте) - ти знову матимеш свого хвоста.
Аслан ще навіть не встиг закінчити, як новий хвіст уже був на місці. І тоді, за Аслановою командою, Пітер посвятив Каспіянаулицарі Ордену Левів, а Каспіян, відразу ж після цього, посвятив Трюфеля, Трампкіна та Ріпічіпа, зробив своїм лорд-канцлером доктора Корнеліюса, а Опецькуватого Ведмедя утвердив у його традиційних обов’язках наглядача турнірів. Усе увінчалось бурхливими оплесками.
По цьому тельмаринських солдатів, дуже строго, проте без насмішок і стусанів, перевели через брід і замкнули у місті Беруна, залишивши їм пиво та м’ясо. Солдати зчинили неабияку метушню, не бажаючи переходити через річку, адже вони так само сильно боялись стрімкої течії, як ненавиділи ліси та тварин. Після цієї неприємності настала найприємніша частина цього довгого дня.
Сидячи найближче від Аслана, де було так невимовно затишно, Люсі намагалася зрозуміти, чим це займаються дерева. Спершу їй здалось, що вони просто танцюють. Дерева повільно кружляли, вилаштувавшись у два кола: одне - зліва направо, друге - справа наліво. Згодом дівчинка помітила, що вони кидають щось до середини обох кіл. Іноді їй здавалось, що вони відрізають пасма свого волосся; потім - що відламують шматки пальців. Хоча пальців у дерев було багато і відламуючи їх, вони цього навіть не відчували. Щойно торкнувшись землі, уламки ставали хмизом або сухими гілочками. Троє або четверо рудих гномів вийшли вперед зі своїми тругницями і підпалили купу деревини. Та спочатку затріщала, потім спалахнула, а тоді
заревіла так, як тільки можуть ревіти лісові багаття вночі у розпалі літа. Навкруги всі розсілись широким колом.
Бахус, Силенус та менади почали танцювати, і танець їхній був значно дикішим від танцю дерев. То був не просто танець заради веселощів та краси (хоча й для цього також) - то був танець достатку. Щойно їхні руки та ноги до чогось торкались, як там відразу ж розгортався бенкет: у гаї смачно запахло печеним м’ясом, з’явились пшеничні та вівсяні тістечка, мед, різнобарвні солодощі, густий,
наче каша, і гладенький, мав озерна поверхня, крем, персики, абрикоси, гранати, сливи, виноград, полуниці, малина - цілі піраміди, небачені водоспади фруктів. Потім у
