страшного інквізитора, та вмить хтось догадався, і не встиг роздягтися пан-отець інквізитор, як у хаті залунало гучне «Достойно єсть»...
Приємно стало отцеві-інквізиторові, що так шанують його, мов архієрея якого стрічають, перехрестився широко на куток з іконами, привітався з гістьми, як належало статечній духовній особі, сів до столу. На кілька хвилин настала поважна тиша, та з поклонами низькими кинувся хазяїн до почесного гостя запрошувать їсти та пити. Прижмурився отець-інквізитор, поважно, статечно намазав шматок хліба рибною кашею, повагом перехрестив величеньку таки чарку, налиту від щирого серця по самі вінця, й перехилив відразу.
Це стало за гасло для всього гурту. Побачив усяк, що сьогодні отець-інквізитор, як і всі грішні люди, чарчини не цурається, що сьогодні боятися його нема чого. Почався справжній бенкет веселий.
Піднявши високо вгору великий ківш вина, хазяїн проголосив многая літа вельмичесному отцеві Йосипові. Звелися на ноги присутні, і гучне «многая літа, многая літа...» залунало в невеличкій хатині, а далі пішов тост за тостом. Пили й во славу Божої матері, й за цареве воїнство, й за хазяїна і гостей його.
Проминуло так годин зо дві. Трохи вже притомилися гості, ущухли пісні, почалася жвава розмова.
Між гостей велику увагу звертав на себе немолодий уже, з сивиною, черкашенин (українець) Антон Васильович Пепе- ленко, родом із Слобожанщини, з Рибного (Острогозького). Багато попоблукав він на своєму віку. Багато й чужих країн бачив, багато чужих борщів скуштував, тож було йому що розказати, а гостям послухати.
Почав він розказувати про Київ. Чимало років прожив Пе- пеленко в цьому чудовому місті і сьогодні, згадуючи молодість, яскравими фарбами малював він темним, неосвіченим попам і дияконам велич цього давнього великого міста.
— Ходив я по печерах, — розказував Пепеленко, — поклонитися святим мощам...
Уважно слухала частина ще не зовсім п'яних гостей, а Пепеленко з захопленням розповідав, де чиї мощі лежать, де які лямпади горять, де які затвори були. Та найбільше враження на присутніх справило, як почав розказувати Пепеленко про Іоана Многострадального.
— У землі стоїть, — розказував Пепеленко, — у землі... а на голові його шапочка така, як на архієреях чи архімандритах... Коли б можна було — своїми б руками вийняв його подивитися... Та не можна...
— Чому ж не можна? — хором запитали слухачі.
— Сам його імператорська величність хотів вийняти, і за те його величність Київський, Переяславський архієреї лаяли та кляли його...
— Годі брехати! — закричав інквізитор і зараз же, щоб спинити Пепеленка, затяг духовної пісні:
Кому повім печаль мою,
Кого призову к риданію —
Токмо тебе, владико мій,
Ізвісна тобі печаль моя.
