знаю і ні від кого не чув, і архієреєвих імен не знаю.
Та, звичайна річ, таке виправдання було ні до чого. Сімнадцятого червня начальник Преображенського Приказу князь Іван Федорович Ромоданівський наказав узяти на допит Пепеленка, від кого чув він, що архієреї кляли царя Петра, чи він сам вигадав те, і коли вигадав, то з якого «случая і для чого».
І ось у той час, як випущені на волю інквізитор із ченцями вже вернулися до свого звичайного мирного життя, для Пепе- ленка настали найстрашніші в житті його хвилини.
20 липня привели його до застійну, підняли на дибу. Поволі, поволі бив кнутом кат і, висячи на дибі, перериваючи оповідання стогоном, розказав свою повість бідолашний винуватця:
«Цієї зими був я Харківського уїзду в Успенському мана- стирі... Сидів, шив у манастирській світлиці з іншими кравецькими майстрами. І ось опівночі покликав намісник того манастиря, ієроманах-черкашенин Костянтин Цисаренко, мене й чоботаря — а чий він син — прозванія не пам'ятаю...»
На хвилину знепритомнів Пепеленко... Та очунявши, розказував далі:
— І посилав нас у черкаське село — як звуть його, не знаю — взяти чоловіка того, що жив у тому селі на манастирському дворі, і ми тому намісникові говорили, що ми, через нічний час, не поїдемо... Намісник же говорив: «Як так — не поїдете? їдьте!» і лаяв матерно. При чому ж намісник говорив, як жив він, мовляв, у Києво-Печерському манастирі, і в той час у тому ма- настирі був його імператорська величність і ходив по печерах, і він, намісник, з іншими ченцями по тих печерах ходили з свічками, і його імператорська величність мощі святого Іоана Многострадального хотів витягти, а для чого — не сказав. І за те, мовляв, його величність архієреї Київський та Переяславський лаяли й кляли, а імени архієрея не сказав, а я не спитав. І ті його, намісникові, слова чули чоботар Антін і чернець дячок Па- хомій... А чи говорив я про це в Бичкові, не знаю, бо п'яний був...»
Відразу після допиту полетіли посланці з Преображенсько- го Приказу на Слобожанщину до Сум, до Успенського манастиря. Звідти незабаром привезли вони й Антона, й Пахомія до Москви. Намісника ж Костянтина не застали вже гості з Пре- ображенського Приказу живим. Уже кілька тижнів лежав він похований біля манастиря...
Почали допитувати свідків. Чоботар Антін заявив, що дійсно таки раз уночі по нього присилав намісник, що він їздив з Пепеленком по чоловіка намісникового, але негожих слів ніяких він від намісника не чув.
Чернець Пахомій заявив, що хоч і йшла розмова про мощі, і що цар Петро хотів витягти їх, але не чув, щоб намісник говорив, що архієреї кляли царя.
Звели тоді віч-на-віч з ним Пепеленка, але кожен з них на своєму стояв... Повели обох до в'язниці. Звернувся тоді Пепе- ленко до молодого ченця з докором:
— Чому ти, Пахомію, неправду сказав. Гріх же перед Богом.
— Та я б і сказав правду, та товариш мій Антін Шевченко, чоботар, про те не скаже. Як бути? — так перед колишнім своїм знайомим викручувався Пахомій.
Розсердився дуже Пелеленко, вирішив викрити Пахомія як слід, попрохав вартового сержанта відвести його до секретаря Преображенського Приказу. Вислухав той заяву Пепеленкову, відразу привели на допит і Пахомія. Але Пахомія в ступі не влучиш. Він уже нове вигадав на лиху годину для Пепеленка:
