ВЕДМІДЬ І ІМПЕРАТОР
Спокійно, в приємних розвагах, гідних чернечого сана, минало життя чесного панотця Сильвестра, городничого сільця Спаського... До цього городництва належало ще кілька невеликих сіл та хуторів — володіння Спаського Новгород- Сіверського манастиря...
Люті морози стояли на початку січня 1724 року, позамітало геть чисто дороги, та не сиділося чесному панотцеві у себе вдома. Тільки що вернув він з манастиря, а вже знову вирядився в дорогу, своє городництво оглянути. Дев'ятнадцятого січня прибув він до сільця Мелні. Як і годиться ченцеві, зараз же пішов до церкви... Невеличка сільська церківка відразу навіяла на енергійного городничого дрімоту. Стояв, позіхаючи, і казна в який раз слухав службу, не вслу- хаючись у слова молитов, що їх, поспішаючи, харамаркав місцевий панотець Кирило... Усе було, як звичайно, як слід, як тисячі разів бувало, аж нараз одлетіла дрімота, і уважніше, пильніше почав услухатися Сильвестр в єктенію. Панотець Кирило не знати чому, «необичайним образом» літур- гісав, щоб урятував Бог від напасти Юхима Книша та його рідного брата попа Степана... Запам'ятав чернець собі добре цю надзвичайну річ, зрозумів, що негаразд щось сталося, та промовчав доки що...
На ранок другого дня прийшов піп на манастирський двір, де спинився городничий. Поговорили досить довгенько про те, про се. Вже й не один михайлик манастирської го
рілки осушили, вже встиг розпитати піп про всі новини ма- настирські, як перейшов городничий до діла, що його ще з учорашнього дня цікавило...
— Скажи бо, панотче, чому ти вчора таку єктенію правив?.. Хіба ж це правда, що панотець Степан не вернув усіх коштовних привіс із ікони Пречистої Діви, невже ограбував, забувши совість, дари церковні?..
— Ех, ні, чесний отче, не тільки привіси оному ПОПОВІ Стефану страшнії, але і з братом своїм єсть йому річ одна зело боязлива. Злословив бо той Юхим велику главу...
— Кого ж саме, чи архімандрита, чи архієрея?..
— Ой, ні, коли б так, а то монарха!
Жахнувся чернець, нерадий був, що й розмову почав, та тепер уже пізно.
— Та як же сталось так?
— Та сталося, що вже тепер говорити!..
І почав поволі розказувати:
— Це вже кілька місяців тому минуло... Осінь, знаєш же, панотче, була годинна, давно вже такої не пам'ятаю. То ж восьмого септембрія, в день рождества богородичина, покликав Юхим Книш мене в гості до себе на хутір... Прийшов я, дивлюсь, біля комори на ряднах сидить уже дячок наш Остап та панотець Степан із сином... Сів і я до гурту. Ну, оце так, як сьогодні, сидимо, гомонимо, й оковитої та пива скуштували. Панотець Степан уже кантів співати почав. Він силу знає й божественних, і студних... Та й Книш таки вже на ногах не дуже твердо стоїть... Так сидимо ми, співаємо, гомонимо... Година тепла, неначе влітку... Вже ми з панотцем Степаном і ряси поскидали, така спека... Лежимо собі, горя не знаючи... Аж бачимо, біжить челядник Книшів та до господаря: «Ідіть, хазяїне, на пасіку... Там ведмідь
шкоди наробив»... Кинувся Книш разом із ним на пасіку, а ми сидимо, ждемо, коли верне господар... Посиділи трохи, аж
