прибігає назад хазяїн, несе з челядником вулика подраного, а потім, не знати з чого, — певне так жаль йому того вулика стало — сів під комору, сидить, б'є себе рукою по щоці та кричить: «Оператор, оператор, побрав єсі дань медовую, побрав єсі показанщину, а тепер я пішов був до церкви, та й все достальноє пропало... Щоб же ти сам згинув і щоб наслідок твій щез!..» Як почув я такі злостиві слова, як крикнув: «Ей ти, прикуси язика», а він своєї... Кинувся я тоді до нього, схопив поліняку, почав його бити, та прибігли челядники й одтягли... Отака-то, друже Сильвестре, пригода...
Замислився чернець... Посиділи ще трохи, та вже вщухли балачки... Тепер уже таємниця Книшева ще одній людині, та ще місцевому городничому, стала відома...
Минуло кілька днів... Довго думав городничий, ніяк надуматися не міг: донести чи не треба?.. І сяк, і так прикидав.
— Не донесу, промовчу, а що як хто інший та не промовчить. Ой, буде лихо, велике лихо. Скуштую батогів, а за що? За якогось п'яницю-козака.
Надумався таки городничий. Треба доноса робити, та треба ж до того доноса як слід приготуватися, всі докази зібрати...
Одного вечора наказав городничий дячкові та племінникові Книшевому, Вакулі — синові попа Степана, до нього негайно завітати...
Темна, непривітна була горниця, де жив городничий. Пахло борщем, сивухою. Якась неохайність, якесь безладдя панувало по всій хаті, і серед того безладдя край столу на дзиґлику примостився панотець...
— Во ім'я отця й сина... — постукав у двері досвідчений на манастирській науці дячок...
— Амінь!
Увійшли гості, посідали.
Чого нас кликали, панотче?
Як «чого»? Хіба не знаєте? Чули ж ви, як Вакулин дядько царя лаяв. Чули й мовчали. Знаєте ж добре, що за це буде. І йому, і вам попаде на горіхи... Знаєте ж добре, не малі діти!
Примовкли гості, а Сильвестр своєї правив.
— Хочу я вас обох урятувати. Дайте мені розписки, що були при тому, як лаяв дядько Вакулин царя, і все добре минеться.
Полякалися зовсім і дячок, і Вакула, а городничий зараз же витяг шматок паперу, приготував він його ще зарані, ще зранку і присунув його прочитати гостям... Прочитав Вакула, затремтів з переляку — це ж дядьків загин, це ж дядькова смерть оцей папірець невеличкий.
Прочитав і дячок раз-другий, хотів щось сказати, та в цю мить присунув городничий каламаря... Заскрипіло перо в руках дячкових, а далі підписав і Вакула...
Пішли гості. Лишився городничий насамоті. Тепер уже всі докази в руках, тепер уже не страшно й доноса робити. Ліг спати городничий, а тим часом конем мчав Вакула до дядька на хутір...
