Був то дуже морозний день, та не чув того холоду, того морозу «злочинець!»... Вогнем горіли його щоки... Тисячі думок переганяли одна одну, крутилася голова... Там десь попереду страшне, невідоме, жахний Глухів.
Недалеко від Мелні нагнали другі санки. Сидів там зіщулений, переляканий піп Кирило з салдатом...
* * *
Двадцять першого лютого опинився вже ввесь гурт під вартою в Глухові, і почалися нескінченні допити... Набрався тут страху не тільки Книш, а й піп Кирило. І йому довелося виправдуватися перед страшними суддями в застінку, що не доносив довго, що, мовляв, сталося це «од незнання його і для того, що боявся, щоб отой Книш од побою його, попового, не вмер»... Зате Книшеві слова за злочин великий взяли судді. Даремно спробував був Книш заперечувати свою провину... Свідки, і рідний небіж між ними, не дали йому потаїти провини. Признався таки Книш, що говорив ті лихі слова, говорив, мовляв, «в п'янстві й жалості своїй, що ведмідь бджіл подавив...» Та не так просто подивилися на справу судді. Багато мороки доводилося мати Колегії із стяганням податків, дужий опір доводилося переборювати, тож для прикладу іншим ухвалила Колегія Книшеві сувору кару...
Двадцять восьмого вересня — майже через рік, як ото прохопився Книш лихими словами, — в Глухові на майдані зібралася сила люду... Вже тиждень тому по всіх церквах читали указа, що сьогодні каратимуть мелнинського козака Книша за негожі слова про імператора, за те, що він проти зборів і данин, які влада встановила, лихії слова говорив... Залунали дзвони жалібнії по церквах... Дзвонили по мертвому... То з тюремної «ізби» на страту вели Книша... Проминуло з півгодини... Прочитав урядовець Колегії ухвалу... Жалібно вдивлялася юрба в обличчя Книшеве... Блідий, тремтячи, стояв він на помості... У чорній одежі жалібній наблизився до нього піп із хрестом у руках... Ще хвилина... Зійшов піп із помосту... І тихо, покірно, мов вівця, поклав Книш свою голову на дерев'яний обрубок... Ще півхвилини, і пролунав страшний зойк... Цокнула велика сокира, і покотилася по помосту голова... Так кінчив свої дні мелнинсь- кий козак Юхим Книш.
ДОНОЩИКОВІ - ПЕРШИЙ КНУТ
Ще солодко спав дев'ятого квітня 1725 року після смачного обіду стародубівський комендант Пашков, як до світлиці навшпиньках увійшов челядник Іванко й потихеньку- тихеньку наблизився до ліжка. Страшнувато було челядникові пана свого будити, але ж треба. У передпокої стояв То- польський сотник Клим Янжул, заявляв, що має негайну важливу справу до коменданта. Обережно розбудив челядник свого господаря.
Позіхаючи, почухуючись, сів Пашков на постелі.
— Скажи йому, хай іде сюди... тут розкаже...
Розчинилися двері, легкою, кошачою ходою ввійшов
Янжул.
— Розказуй, сотнику, що там... Навіть спати не дав... Яка там справа така негайна?
Почав розказувати сотник, і вмить де й сон подівся. Адже справа важлива таки дійсно: «явився в непристойних словах» не хто інший, як наказний полковник стародубівський Іван Лаврентійович Борозна.
— Оце сьогодні, — розказував Янжул, — був я в Борозни. Був там ще й бакланський сотник Антип Соколовський. Прийшов я, привітався, посідали ми, подали служки карафку горілки, випили, закусили, аж раптом питає мене полковник:
