Хоч обоє вони мовчали, нікому не сміли розказати про свої поневіряння, але скрізь чутка йшла про Янжула, донощика, через якого трохи не загинув наказний полковник стародубівський. Сусіди обминали Янжула. Коли й доводилося десь у гості поїхати, то й там і хазяїн, і гості якось із побоюванням поглядали на колишнього топольського сотника. Не раз і так бувало, що хтось із компанії, випивши надміру, забував обережність і починав глузувати з Янжула: «Що, брате, як там на Сибіру, чи всі штрафовані, як ти, чи є й такі, що кнута не куштували?»
Не стало життя Янжулові: ось уже кільки років, а скрізь колють йому очі його доносом, скрізь сміються, глузують.
Поїхав Янжул до Глухова, удався до тодішнього правителя над Україною Шаховського, розказав йому про свої поневіряння.
І в липні 1734 року надіслав Шаховський до цариці Ан- ни повідомлення про те, що, мовляв, Янжулові й досі дорікають тортурами, так чи «не зволите, ваша імператорська величність, за отой його, Янжулів, донос його, Янжула, «всемилостивійше пожалувати», щоб його, Янжула, ніхто тими допитами при Малоросійській Колегії не ганьбив».
Та хіба указом таке лихо зарадиш? Тож і помер Янжул із тавром донощика, якому перший кнут дістається.
НЕПОРОЗУМІННЯ З ПРИСЯГОЮ
Як годиться на свято, зібралися восьмого вересня 1726 року до старосанджарівського козака Івана Воблого гості. Були тут і козаки, й ремісники місцеві — приятелі та родичі хазяїна. На святі такому без чарки не обійтися, тож і не дивно, що за якусь годину чимало з гостей уже добре напідпитку було, та й сам хазяїн, частуючи, припрохуючи гостей, і себе не забував...
Весело минав вечір. Жарти, пісні, розмови. Поруч за столом сиділо два приятелі — два ремісники цеху різницького — Яків Бужинський та Семен Ілляш. Обидва встигли ще зранку добре таки випити, але, як личило статечним цеховим, сиділи поважно й намагалися вести серйозні розмови. І тут, на лихо своє, згадав Ілляш першу жінку Петрову — царицю Євдокію, що з волі свого чоловіка мусіла в черниці постригтися.
— Чи знаєте, куме, — звернувся повагом Ілляш до сусіди, — чи знаєте добре, за яку це царицю по церквах Бога просять?
— Та як... «за яку?..» За тую государиню, якій ми вірно служимо...
— Ой ні, друже... За першу царицю... За ту, що в черницях.— Та що бо з вами... За яку там черницю?
І почалася казна за що сварка. Удалися до хазяїна.
— Іване, скажи бо хоч ти йому, за яку царицю то попи Бога молять.
Та хазяїнові байдуже було за якусь там царицю.
— Мовчіть бо, про те не говоріть! Краще пийте!
Не послухали, звичайна річ, п’яні гості розумної поради, сперечалися далі...
