Почали кати роздягати Борозну. Почали вже стягати сорочку, як швидше блискавки підскочив Кошельов до нього й хап рукою за великого срібного хреста на шиї... Там на золотому ланцюжкові коло хреста висів якийсь мішечок невеличкий. Розгорнули... Бачать: суха кістка, обгорнута папе- ром та малим зеленим листом і обвита ниттю. А так, так... Узялися допитувати Борозну не тільки про негожі слова, а й про кістку тую. Не помилився наказний полковник Ста- родубівський. Довелось і йому кнута скуштувати, та ще й як... Та не визнавав провини своєї, заперечував, клявся, що жодних лихих слів не казав. Про кістку ж казав, що то її приніс йому служник, хлопець Павло, який тут у Глухові до тюрми йому їсти носив.
Приніс, сказав, що, коли триматиме при собі оту кістку, то не будуть його, Борозну, на муки брати, а донощик «з нього зговорить», відмовиться від обвинувачення.
На другому допиті сказав уже інакше, що то другий хлопець приніс кістку, і що того хлопця вже в Глухові нема: утік десь...
На третьому допиті знов згадував хлопця Павла. Казав, що посилав його до ворожки, щоб сказала, чи випустять на волю його, чи будуть і далі на муки брати.
Заарештувала Малоросійська Колегія того хлопця Павла, і він заявив, що посилав його пан аж п'ять разів до глу- хівської ворожки, баби Марини, дізнатися, як це з слів Пав- лових по-російському записала Малоросійська Колегія: «1) будет ли он освобожден испод караула, 2) будут ли его бить, 3) ежели писано об нем в Санкпетирбурх, будет ли какое ответствие, 4) не будет ли дом ево заарестовано, 5) вторитель- но не будут ли ево бить».
Опинилась у Малоросійській Колегії і тая баба Марина, стара ворожка глухівська. Довго тривали допити, адже після кожного разу, як зазнавав тортур тяжких Борозна, йому давали кільки тижнів відпочинку, щоб рани загоїлися. Тільки третього червня 1726 року надіслав бригадир Велья- мінов «всеподданійше донесіння» цариці Катерині. Минуло щось із півтора місяці, і вісімнадцятого липня наказала цариця обох — і донощика, і обвинуваченого — заслати до Сибіру, бо ж на тортурах обидва стояли на своєму. Хлопця Павла й бабу Марину наказано було випустити. Вісімнадцятого серпня одержала Малоросійська Колегія указа про це від Найвищої Тайної Ради.
У далеку дорогу на Сибір помандрували і Янжул, і Борозна. Приїхали їх виряджати жінки й діти... Напівхворого поклали Борозну на візка... Знову поруч сів салдат, і знову простелився далекий шлях до страшного Сибіру... Думала вже вся рідня Борознина та Янжулова, що не бачити їх уже ніколи, аж раптом несподівана зміна.
Тринадцятого вересня цього ж таки року в засіданні Найвищої Тайної Ради тайний кабінет-секретар Олекса Макаров переказав усного наказа імператриці «черкас Ян- жула и Борозну» на заслання не посилати, коли ж їх уже послано, то вернути...
Далеко в дорозі настиг наказ про повернення обох арештантів. Перелякалися спершу обоє, подумали були, що везуть їх до Петербурга на нові допити, нові муки, а може й на страту. Трохи повеселішали згодом, як довідались, що в Україну до Глухова їх вертають. Більше надії стало на краще.
Приїхали до Глухова. Знову знайома тюремна «ізба», знов невідоме майбутнє, знов чекання, і тільки дев'ятнадцятого грудня надіслала Найвища Тайна Рада наказа Малоросійській Колегії випустити Янжула й Борозну «на добрі і знатні поруки», наказати їм жити ввесь час у Стародубів- ському полку й без дозволу Колегії нікуди не виїздити з України.
Повернулися до домівок своїх і Янжул, і Борозна. Обоє мов знову на світ народились. Після страшних тортур, довгих мук, холодної вогкої в'язниці одпочивали обоє, як після страшного жахного сну. Багато сил і здоров'я забрали в них кнут та розпечені кліщі. З Борозни просто сивий дід став, слабий та немічний.
