«Чий ти?»
«Імператорської Величности», — кажу.
«Та він же помер, і тебе чорт візьме».
«Є в нас государиня імператриця», — відповідаю.
«Мать твою з нею».
Вискочив я від нього та оце прийшов повідомити.
Замовк Янжул, а комендант, покликавши служків, почав швидко одягатися.
— Ну, посидь, братець, тут, а я зараз... — промовив, одягнувшись, Янжулові і швидко вийшов.
Якесь важке передчуття охопило Янжула, як лишився сам у комендантовій світлиці. Знав бо, що почнеться слідство в негожих словах про царицю, і чим кінчиться, не знати зараз. Уже й не радий був, що почав копати яму Борозні, — як би самому не впасти.
Минуло кільки хвилин... До світлиці ввійшов капрал із двома салдатами. Зрозумів Янжул, що це по нього, а тим часом Пашков сам заарештував Борозну.
Через кільки день, оточені вартою, їхали вони до Глухова на слідство. На передньому візку сидів Борозна, а поруч із ним два салдати. Позаду двома кіньми візком везли й Янжула.
Тяжко було їхати давно знайомою дорогою, якою ще так недавно їздив Борозна до Глухова полковництва добиватися. Мовчки сидів він тепер на возі, схиливши голову... Тяжкі думи посіли його. Знав він добре, що в Глухові в Малоросійській Колегії несолодко на допитах прийдеться. Знав, що лютий бригадир Вельямінов з радощів не стямиться, що така велика риба в його сіть впіймалася. Знав добре, на які страшні муки беруть на допитах, адже й самому не раз доводилося в себе в Стародубі на тортури брати різних злочинців. Чомусь сьогодні особливо гостро згадував Борозна, як оце недавно, рік тому, наказав він шиною розпеченою пекти якогось хлопця, що насмілився вдарити палицею пана свого. Якось гостро згадував, як шкварчало тіло, коли кат наблизився до хлопця, які страшні зойки лунали по світлиці, де відбувався допит, як напівмертвого винесли хлопця. Тоді задоволено посміхався Борозна, що дізнався всього, чого треба, від молодого «злочинця», вивідав усіх спільників, усіх, хто переховував був його, а тепер... везуть його, Борозну, до Глухова на такі ж жахливі тортури, а позаду ворог страшний, невблаганний. Тепер тому ворогові, Янжулові, вороття нема: повинен свій донос довести, інакше сам зазнає лютої кари...
Приїхали до Глухова Не раз бували й Борозна, і Янжул у розкішному домі Малоросійської Колегії, та тепер повели їх в тюремну «ізбу», посадили кожного окремо. Почалися допити. Спершу, як годилося, допитували донощика. Три рази брали на муки Янжула, три рази стояв він на своєму, тільки додав, що нікого стороннього при тих словах Борозни не було... Узяли Янжула на муку вогнем... Розпеченими кліщами водив кат по голому тілі донощика. Стогнав, плакав від страшного болю Янжул, та стверджував свого доноса.
По ньому дійшла черга до Борозни... Привели його на допит. Суворий, похнюпившись, мов сич, сидів за столом Вельямінов, поруч нього сів жвавий полковник Кошельов. Трохи осторонь примостився піддячий Ломакін. Перед ним на столі стояв каламар — ведмідь, що звівся на ноги, — й купою лежали шпаргали...
