Але на цьому ще не скінчилося лихо для Ілляша. З наказу Колегії Іностранних Дєл, що їй підлягала Україна за гетьманування старого Апостола, знову десь через рік заарештував полковник полтавський Кочубей нещасного різника. Знову повезли його знайомою страшною дорогою на Глухів, а з Глухова з наказу гетьмана вирядили Ілляша до далекого Петербурга до Колегії.
Думав Ілляш, що більше не верне вже до рідного міста, що вже надходять останні дні, та Колегія, переглянувши справу, теж ухвалила випустити його на волю.
Примандрував Ілляш додому й уже до самої смерти не забував він того нещасного дня, коли згадував черницю царицю. Увесь Старий Санджар настрахала пригода з статечним різником. Чимало навіть колишніх близьких приятелів до хати Ілляшевої зайти боялись, та й до себе не кликали.
— А що, як знову потягнуть і його й мене з ним на тортури?
Нерадісно, невесело доживав свого віку різник, що йому півжиття та здоров'я відібрали глухівські кнут і диба.
ЗЮБА З МАЛОГО БОБРИКА
Далекий, довгий, непривітний шлях простелився від сільця Малого Бобрика до Москви... Тож чимало часу згаяв 1731 року козак бобрицький Максим Гайдук, доки добився столиці... Багато всіляких справ, і своїх, і чужих, треба було тут у Москві залагодити, а надто одну справу страшну, небезпечну. Страшно було й братися до неї, не ставало відваги, не ставало рішучости. Так і минуло кілька днів. Надходив уже час від'їжджати... Зранку двадцять першого вересня зустрівся Гайдук із земляками, теж із Сумського Слобожанського полку козаками... Зустріч, як зустріч. Приємнії розмови. А там і горілка... Чарка по чарці, і розпалився Гайдук, де й взялася відвага...
За кілька хвилин стояв він біля брами розкішної садиби, де перебувала цариця Анна... Стояв, дивився, як сновигали двораки, як під'їздили до брами карети... Минуло кілька хвилин... Не любив згадувати потім Гайдук цих хвилин, бо якось і моторошно, і страшно ставало... Та... розкрив рота й закричав на всю вулицю: «Слово й діло!».
Мов від страшного хворого, почали тікати перехожі... А тим часом підбігла варта, схопила Гайдука й потягла просто до канцелярії Тайних Розискних Дєл... Страшне було те місце, знане по всій Росії, та з доброї волі опинився тут бобрицький п'яненький козак... Опинився він перед самим Андрієм Івановичем Ушаковим, начальником над цим жахним місцем...
Почався допит, розпитували про все як слід, докладно... Поволі, плутаючись, ковтаючи слова, розповідав Гайдук, і кожне слово його плело павутиння...
Насамперед, звичайно, розказав Гайдук, хто він і звідки до Москви приїхав, а далі й про те, за ким знає слово й діло госу- дареве...
— Мали ми, — розказував Гайдук, я й брат мій Федір, у нашому Бобрику садок. З діда-прадіда цей садок наш був. Ми й дбали, ходили як слід коло нього, й огорожу поставили, обкопали доділа... Та мулив той садок наш очі нашому панові, бунчуковому товаришеві Чарнишу Іванові. Почав він на наш садок зазіхати. Мовляв, ми, як огорожу ставили, так і його землі трохи собі пригородили... Довго сварився з нами пан, лаяв нас, наказував огорожу розкидати, та що ж нам робити... Наше добро, наша земля... Ото так і жили. Аж оце влітку вранці, тільки-но прокинулися ми, чуємо галас великий. Вискочили ми з братом на подвір'я, аж бачимо, вже нашу огорожу ламають під дані Чарнишеві, а староста їхній Зюба Федір сидить на коні та сміється... Кинулися ми до Зюби — я з Федором, — кричимо йому: «Що ж це ти робиш?.. Нащо садок рубаєте?.. Адже ми з
