одступив кат від Васіяна, розігнався, підстрибнув, і просвистів перший удар... Глухим стогоном відповів Васіян... А далі удар за ударом...
Два... Три... Чотири... П'ять... Десять... Уже не стогнав Васіян, лежав непритомний... Заморився кат... На хвилину спинилася екзекуція... Лежав Васіян, заюшений кров'ю... Жалібно вдивлялася юрба в його рани, в струмки крови, в криваво-червоні смуги на тілі, а кат повагом поволі статечно одійшов на кільки кроків, узяв півкварти горілки, що стояла на землі, й підкрепив свої сили... Кара почалася знову... Непритомного розв'язали Васіяна... Страшно було дивитися на його спину — то була якась гора рубаного, січеного м'яса... Накинув кат на нього кожуха, поклали бідолаху на візка й повезли з майдану...
Дійшла черга до свідків...
Та й донощикові в Військовій Колегії, певне, перепало на горіхи. Як і кожен дезертир, зазнав він, певне, зеленої вулиці — шпіцрутенів, що не одного такого, як він, дезертира, на той світ припровадили.
КАДЕТ І КАП РАЛЬ
Улітку 1745 року, на великому проспекті в Петербурзі будували великий новий літній палац. Сила люду ходила на прохід подивитися, що за нове диво будують. 14 липня випрохався з корпусу кадет Олекса Молчанов і пішов разом із капралем Іваном Августовим трохи містом поблукати, та й теж на новий палац подивитися. Підійшли вони до палацу, і тут почалася нещаслива для Августова розмова.
Почав її Молчанов:
— Нині в Сант-Пітербурзі завели й заводять при палацах садків багато, і в них для палаців її імператорської величносте яблук достатнє число.
Захотів Августов показати кадетові, що він теж знається, та й не абияк, на всіх цих дворацьких справах.
— Так, так. Та от через цей садок багато проходить генералів і інших і багато яблук рвуть. Та коли який з генералів і зірве яблуко, то хоч і сама государиня побачить, йому нічого. А як паж який, то вже рве тихенько, і від того яблук меншає. А іноді государиня влітку й генералові якому яблука жалує, і він їх і вживає про себе... Та й цей дім, коли його збудують зовсім, теж, може, від дасть Розумовському.
— А може ж государ чи государиня будуть жити в ньому і чому про те можна знати? — вдаючи з себе наївність, запитав Молчанов.
— Ех ти, та тому можна знати, що государиня Розумовському зволила сказати: «Ну, Олекса Григорович, доки я жива, то й ти веселись, а як мене не стане, так і ти швидше помирай».
— А чому це так?
— Та коли государині не стане, то його імператорська ви- сочність13 тому Розумовському перший лиходій буде, бо ж Розумовський у силі тепер і може й того добитися в государині, що й наслідства позбавить його височність.
— Як же це так, адже тітчина любов до племінника свого переважає значно більше, ніж до підданого.
