—  Що то за потаємні сіни? — зацікавилася Анісья.

—  Та це сіни, що ними ходив отой колишній регент Бірон до государині Анни, і дивно мені, як це цього вартовим та «сідильницям» не бачити.

На цьому й припинилась розмова. Забула Анісья до деякого часу оповідання чоловікове про таємні сіни.

Минуло три роки такого ж звичайного для подружжя Дьякових життя.

Якось, одного вечора, в хвилину спокійного настрою, знову розказав Михайло Анісьї цікаву придворну пригоду.

—  Оце недавно государиня Лизавета Петрівна купалася в Монплезірі в лебединому ставку, і ось проти неї на стільці на березі сидів Олекса Григорович Розумовський... Ось де в нас другий регент воскрес, государиня зволить купаться, а він так проти неї сидить у стільці. Не її дівоче діло купатися; коли й у простих обмокне сорочка, так тіло знати.

Минуло ще два роки, і знову на безголов'я своє допустився Дьяков лихого вчинку. Саме на йменини цариці побачив він, що цариця поїхала в Гостилиці, на мизу Олекси Розумовського. Прийшов додому Дьяков, десь уже встиг напитись, почав лаятися з жінкою, а далі згадав, що бачив сьогодні царицю, вирвав волос із голови та й каже:

—  У баби волосся довге, а розум короткий. Ось, мовляв, на свого янгола із города в село поїхала.

Такого наслухалась від свого чоловіка неписьменна Анісья.

1745 року восени зібралися гості в Дьякових. Напилася Анісья добезкраю, більше за чоловіка свого. Порозходилися гості. Через дрібницю — за розбиту чарку — почалася справжня бійка... Схопив Дьяков жінку за волосся, почав тягати по всьому двору й хаті. Од лютого болю закричала Анісья на ввесь двір: «Слово й діло», та не зважив на те її чоловік, бив доти, доки впала непритомна...

Настала ніч, надійшов ранок, і забула Анісья про вчорашнє своє «слово й діло»...

Минув рік. 15 жовтня 1746 року, пізно вночі, вернувся п'яний чоловік додому з сусідами. Почала лаяти його Анісья, роздратувала чоловіка. Кинувся він на неї, почав бити кулаками, збив із ніг, і тут знову, як рік тому, закричала Анісья: «Слово й діло»...

Були при цьому сторонні особи, тож тепер не минулося так, як раніше... Опинилася неписьменна, темна, задурена

Анісья в Канцелярії Тайних Розискних Дел. І тут, перед страшними суддями, розказала докладно, переказала всі оповідання чоловікові. Повели Анісью до тюремної «ізби», прочитавши раніше їй указа про «неразглашение»...

На другий день притягли й чоловіка. Перелякався на смерть петергофський токар, почувши, в чому справа. Тепер уже годі було лютувати на жінку. Треба було якось себе рятувати. На допиті заявив Михайло, що дійсно таки про сіни, Анну Іванівну і Бірона він говорив (думав він, що за ці слова нічого лихого не буде, адже Анна Іванівна давно лежить у домовині, та й те добре знав, що теперішня цариця не дуже шанує Аннину пам'ять). Говорив Дьяков, що ці слова про Анну він сказав жінці своїй і тільки їй «з простоти своєї вигадавши від себе, а ні від кого таких непристойних слів він не чував».

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату