на користь ближнього свого, проте в дерев'яних мисочках старців не раз дзвеніли мідяки, і тоді ввесь хор починав співати о здравії щедрого жертводавця. Із шинків поруч церкви щохвилини виходили і п'яні, і напідпитку. Іноді якась енергійна жінка витягувала свого чоловіка, і базарний майдан у який раз на житті своєму чув добірні лайки, а іноді бачив і бійку.
Ходив Куколь базаром без діла, аж зазнайомився з кількома слобожанами, що на базар до Харкова прибули... Як годиться, зайшли до шинку, і там довідався Куколь, що його знайомі не стільки базарюють, скільки базарним людям у допомозі стають, щоб легше й менше грошей додому везли. По правді сказати, були це злодії місцеві.
Спізнався з ними Куколь, пристав до гурту, та... незабаром схопили їх усіх. Ото й опинився Куколь у кріпості Параскові- ївській... Життя було — сказати правду — погане. Годували, як собак, аби з голоду не подохли, та ще й на роботу ганяли, спати доводилося на холодній, брудній долівці, аж застудився був Куколь і захворів од такого життя.
Ближче за всіх до Куколя, майже поруч, спав завжди Афана- сій Смартін і часто звечора, як уже заснуть інші, розказував він усякі пригоди, бувалі й небувалі, молодому запорожцеві. Подо- балося дезертирові казна-які історії розказувати, бо бачив добре, що Куколь все за щиру правду вважає, близько до серця бере...
Ото одного вечора почув Смартін, що не спить чогось його сусіда, ніяк не вкладеться як слід, усе чогось крутиться, і спитав потихеньку:
— Не спиш?
— Ні, не сплю... Холодно дуже... Не вкриюсь ніяк...
— От послухай... Тебе ж на крадіжці спіймали, так не дуже журися, та й як хлопці з тебе глузують, не зважай... Не ти тільки злодій... он було так, що цар Петро ходив у Москві злодіїв та розкольників на муки брати і наскочив він одного разу на злодія, що заліз якось та й сховався в палатах царських. Та злодій не злякався, зараз же доніс цареві, що як сидів він у палатах, то підслухав, як один князь про царя лихі, негожі слова говорив. І цар Петро пожалував того злодія, а князя за лихі слова повісив...
Запам'ятав добре це оповідання Куколь. Не завжди мовляв, злодіям кара, іноді й нагорода буває...
Минуло кільки день звичайного буденного життя. Увечері 9 лютого, як уже зібралися лягати спати, посварився Куколь із драгуном Афанасьєвим. Той почав тоді глузувати з Куколя:
— Ну й запорожці... Всі ви злодії... та й ти. Хіба личить тут такому, як ти, серед драгунів сидіти... Таких, як ти, злодіїв окремо треба тримати, бо й на нас ганьба буде, що ми салдати, а з злодіями сидимо...
Не стерпів тут Куколь:
— Що ти там знаєш... Он і сам цар красти ходив... Почалася далі справжня лайка.
На ранок забув уже про свої слова Куколь, та добре запам'ятав їх один з арештантів, драґун Орловського ляндмі- ліційного полку, Андрій Хардін. Того ж дня заявив він, що знає слово по першому пункту... Допитав Хардіна секретно сам генерал-майор Дебріні. Розказав Хардін про лихі слова, сказані Куколем. Відразу призначений був військовім суд —ферґер і кріґс-рехт — на чолі з презесом Орловського полку підполковником Гаврилом Лукичем Раєвським.
Почалися допити всіх, до справи причетних. Признався в своїх словах Куколь, та плутався в зізнаннях донощик... Нитка за ниткою дійшли до клубка. Ухвалив суд присуда.
