Як почув його, трохи не впав з переляку, трохи не зомлів Куколь. Ухвалили суворі судді Куколеві на підставі військового 20 артикулу «вчинити смертну кару — одрубати голову». Хардіна ж за те, що плутав чимало, ухвалено було висікти «перед полком батогами». Вивели Куколя з суду, привели назад до тюрми... Страшні дні почалися для нього. Вже не глузували з нього салдати, уже бачив він, ясно відчував, що ставляться до нього якось дивно, наче до хворого тяжко, що ось надійде хвилина, і вхопить його безжалісна смерть у свої обійми. Ночами не спалося Куколеві. Думки тяжкі посідали, не давали спокою. Згадувалося все життя змалку й до сьогодні... Життя, повне злиднів, поневірянь, тяжкої праці, ні хвилини просвітку, а ось мине кільки днів, і доведеться йому з білим світом прощатися. Так думав Куколь і всі арештанти, та несподівано вийшло для нього на краще. Присуд військового суду пішов на затвердження до Військової Колегії. Розглянули там справу, побачили, що йде мова про образу чести царевої, надіслали військовому судові догану, бо такої справи «було не належало» йому розглядати, бо це ж справа Тайної Канцелярії.
До Тайної Канцелярії був надісланий екстракт, і сувора Тайна Канцелярія пом'якшила присуд: замість смертної кари ухвалила покарати Куколя батогами й заслати до Оренбурга вічно.
Так через анекдот про Петра й злодія зазнав тяжкої кари молодий запорожець.
ДРУГ-ЗРАДНИК
Несподівано погожі дні настали в кінці листопада 1747 року. Після довгих жовтневих дощів, туманів навісних настала знову година...
Увечері 12 листопада в Петербурзі по садку біля нового літнього палацу блукало двоє друзів: капітан-поручник ляйбґвардії Преображенського полку Василь Федорович Маркевич та салдат того ж полку, земляк Маркевича, Мусій Березинський. У Преображенському полку між салдатами та офіцером не було тієї прірви, що по інших полках. Адже це була ляйбґвардія — охоронці цареві — і салдати суспіль були дворяни... То ж і не дивно, що мирно, по-приятельському шпа- церували обоє...
Шелестіло під ногами пожовкле листя, чорними, оголеними стовбурами-мертвяками дивились дерева. Осінь, погожа осінь... Мовчки обійшли друзі новий палац, обдивились розкішну нову будівлю.
Похитуючись, важко злягаючи на руку друга, йшов Маркевич. Був він ще зранку п'яний до нестями... Ішов, мовчав.
— А осьде покої райхсграфа Розумовського, — перервав тишу Березинський.
Мов обпекло Маркевича. Тож з Розумовським давно вже в Маркевичів тяганина велика за землі розпочалася. Були Маркевичі з давніх панів українських, а тепер довелося їм, як вони про це пошепки говорили, від бурсака-прояви Розумовського терпіти.
— Так, так, та я його й сам бачу. А бачиш он ґанок з його покоїв? І цей ґанок на те тут зроблений, що як прийде біда така на нього, як і на колишніх временщиків, як ото був регент і герцог та інші з товаришами, то щоб було куди швидше тікати.
Сказав і сплюнув. Промовчав Березинський. Походили ще трохи й розійшлися.
Настало Різдво. Як годиться, поїхав Березинський з Маркевичем у Смольний, родича Розумовського, бунчукового товариша, Іллю Васильовича Журмана з святом повіншувати. Добре частували гостей у Журмана, добре приймали. Усього було вдосталь: і напоїв, і їжі... Та й які напої та їжа! Було тут усього: і чужоземні вина, і українські наливки, і всілякі закуски, і
