найдорожчі марципани. Погостювали й рушили знову додому.
Сів Березинський до Маркевича в санки. Гукнув кучер на коні. Полетіли...
Скрипить сніг під санками, летять швидкі коні... Розлігся Маркевич у санках і почав ізгадувати, як то їх Журман приймав, частував... Приймав таки добре, аж заздрісно стало Маркевичеві...
— Ось як тепер, друже Березинський, фамілія Розумов-сь- ких пишається, а ось потім побачиш, коли дуже скоро ми діждемо того, що будемо всіх Розумовських бити, та ще й як бити. І такий на них час буде, що й близькі їхньої ж, Розумовських, фамілії родичі цуратимуться, і всякий скаже: «Я їх не знаю, не відаю». Хіба що не його височність буде, щоб ми того не діждали.
Підлетіли коні до двору Маркевичевого, урвалася розмова...
Через три дні зайшов Березинський до Маркевича в гості... Уніс служка горілки й риби. Посідали обидва військові, почали снідати. Гомоніли про те, про се, аж раптом питає Маркевич:
— Чи чув ти, що його імператорська височність із своїх рук Розумовського Олексу вбити хотів?
Нічого знову не сказав Березинський, на щось інше перевів розмову...
Та проте йому ще не раз довелося почути від Маркевича негожі слова про Розумовських...
Прийшов він уже навесні 9 квітня до Маркевича... Запрохав хазяїн гостя трохи в шахи погуляти. Почав був одмовлятися Березинський.
— Гріх сьогодні гуляти — страсна ж субота.
— Та що той гріх... Сідай-бо.
Мусів сідати. Почали... Походив пішака Маркевич, та й каже:
— А я й забув спитати... Чи бачив ти новий палац, що ото тепер Розумовському в подарунок віддано?
— Ні, ще не бачив...
— Гарний палац... Дуже добре й манірно зроблено... Та хоч і хороше дуже, та тільки ж я знаю добре, що дуже швидко все пропаде...
Пограли трохи. Почав збиратися Березинський додому, запрохав хазяїн його й на свята приходити.
Прийшов Березинський на другий день Великодня. У кімнаті на ліжку, зажмуривши очі, лежав п'яний Маркевич.
— Христос-воскресе!
— Воістину!.. Сідай, друже...
Поцілувалися. Сів Березинський, а Маркевич лежить, очей не розплющує.
