Не знав у ту хвилину хазяїн, що то гість його всьому причина, але побачив зараз, що й Березинського взято.
Того ж дня, 21 травня, привели їх обох на допит. Остовпів Маркевич, розгубився, як звели його віч-на-віч з Березинсь- ким... Страшна то була й незабутня хвилина... Тільки що, півгодини тому, весела розмова про дівчат петербурзьких, запрошення на вареники, а тепер стояв донощик перед жертвою...
Зомлів з переляку Маркевич. Одлили водою, і признався він зараз же — де ж пак було не признатись, — що «все то произносил он от крайнего своего безумия и особливо от пьянства, понеже де редко случалось когда чтоб он был трезв но почти завсегда обращался шумен отчего де иногда у него и помешательство в голове случается». Виправдувався далі, що ніяких лихих намірів у нього не було, та що ніколи нікому, крім Березинського, тих лихих і негожих слів не говорив...Не врятувало признання... Через три дні потягли на допит... Почали бити «плетьми»... Визнавав Маркевич свою провину, каявся в усьому й прохав постригти його в ченці хоч у Київський Софійський, а хоч і Печерський манастирі, «ибо де у него издавна таковое намерение есть, понеже с женою своею ему сожития иметь не можна что де у него моча не держится, а уповает де он что и оная ево жена постритца в монахини может».
І, дійсно, таки Маркевич був зовсім хвора людина... З допиту вивели його напівживого. Мусіла Тайна Канцелярія до нього лікаря послати... Трохи підлікували і 11 червня знову на допит узяли. Привели Маркевича до застінку, роздягли його й допитували «с пристрастием»... Запевняв Маркевич, клявся, що спільників у нього нема ніяких, що й лихого наміру жодного не мав, та даремне...
Маркевичі були в Україні рід відомий, значний, старшинський. В Україні в них сила була і родичів, і знайомих, і приятелів, володіли вони великими маетностями, тож не дивно, що Розумовський — син бідного п'яниці-козака — до лихих розмов Маркевичевих поставився надто уважно. Це ж бо була опозиція, що корені великі в Україні мала. А раз Розумовський до серця близько взяв тії лихії слова, то цариця й поготів.
На другий день уранці тільки-но прокинулася цариця, як перша думка, перше, про що згадала вона, був Маркевич. Наказала цариця зараз же послати по Шувалова, начальника над Тайною Канцелярією... Став почтиво перед царицею старий фахівець кнутобійної справи, почав доповідати... Червоні плями виступили на обличчі цариці, грізно насупились брови... Рівненько, гладенько текла мова Шувалова. Не стерпіла, перебила цариця:
— Крутить... Хитрує... Привести до застінку, допитувати на- кріпко під биттям плітьми. Допитати, хто спільник... Дізнатися, від кого негожі слова чув, найпаче — кому переказував... І сказати йому — хай знає — доти братимуть на муки, як не признається, доки живий буде...
Схилився покірно на знак своєї згоди Шувалов... І того ж дня відбувся допит, страшний, невблаганний... Свистіли пліті на ввесь застінок... Не стерпів Шувалов, кинувся сам до катів, схопив пліть, ударив тричі, опам'ятався трохи... Напівмертвого однесли до тюрми Маркевича... Тяжко хворого поклали його в окремій хатині. Лежав він тяжко непритомний, напівбожевільний, кричав незвичайно і ввесь здригався в страшних конвульсіях.
Ходив до нього лікар, старий уже німець, Христофор Ген- нер. Не одного вже колодника доводилося йому виліковувати, щоб можна було й далі його на тортури брати. Так і тепер лікував він Маркевича, пускав йому кров, уживав усіх заходів, щоб до памяти привести, щоб було кого в Тайній Канцелярії допитувати.
А тим часом, як, борючись із смертю, лежав Маркевич, донощик дістав нагороду: його з салдат пожалували в сержанти...
Минали місяці... Щойно трохи одужав Маркевич, як 19 жовтня знову потягли його на допит. Допитував його сам Шувалов. Знову тяжких мук зазнав бідолашний колодник, каявся й заявляв, що лихо спало на нього «от крайнего безумия и
