пьянства», і стояв на своему, що нікому, крім Березинського, лихих слів не говорив... Знову кінчився допит, і знову, заюшеного кров'ю, одтягли його до тюрми...
22 листопада знову потягли на допит... Не стерпів страшних мук Маркевич, упав на коліна перед Шуваловим і, плачучи, прохав слізно, щоб не мучили його більше, віддали в ченці, як прохав уже раніше.
Це був останній допит... А далі потяглись місяці чекання...
У холодній тюремній «ізбі» сидів колишній ляйб-ґвардії капітан. З ним сиділо і його два служники — хоч Маркевич був і злочинець, але ж пан... Тож його кріпаки мусіли, не знати за що, разом із паном у тюрмі сидіти, панові своєму служити. Так було в дворянській державі.
Тепер, як кінчилося слідство, лікаря до Маркевича не присилали, тож так-сяк перев'язували йому його рани служники його чим попало... Сидів і ждав присуду, і тільки 2 березня 1749 року діждався...
Цариця Лизавета «из высокоматерного своего милосердия» наказала Маркевича послати до Соловецького манастиря, де й постригти його в ченці...
Так і сталося...
Опинився Маркевич на Далекій Півночі, та не втихомирився й тут. Не навчили його ані тюрма, ані тортури...
Поводився він так, що в ньому «не токмо что монашеского жития но и мирского доброго состояния не видно», лаявся з усіма ченцями, пив добезкраю, бив вікна, ламав замки, бешкетував досхочу. Скаржився ігумен Геннадій, що «такого безчинни- ка» тут ще ніколи не бувало, прохав забрати кудись в інше місце бунтівливого гостя...
Прожив Маркевич у манастирі кільки місяців і 19 квітня 1750 року при зібранні всього братства об'явив за собою слово й діло...
Мусіло манастирське начальство вдатися до Тайної Канцелярії по наказа, що з Маркевичем робити. Наказали дати йому паперу, хай напише до Тайної Канцелярії...
І ось через кільки часу з Соловецького манастиря на ім'я графа Шувалова надійшов величезний донос...
Винуватив Маркевич манастирського скарбника, що той, мовляв, заступаючи ігумена, не виконав наказа про розшукування указів і пашпортів із титулом Іоанна Антоновича, ба навіть не об’явив його. Найбільше ж винуватив у різних злочинах ченця Олександра.
Писав у своєму доносі Маркевич, що одного разу сидів він і вголос читав чеську лікарську книгу. Прийшов у келію Олек- сандер та й каже:
— Що це ти єретичну книгу читаєш?
— Ні, кажу, це книга не єретична, а лікарська, і я шукаю в ній ліків на свої хвороби. А що ця книга чесна, то в свідоцтво того є підписання імени його цісарської величности.
Та не вплинуло це на ченця, вилаявся він гидко й пішов геть.
