Другого разу прийшов він, Олександер, знову до келії й почав лаяти українців недовірками та обливанцями. Вплутався в цю розмову співмешканець Маркевичів Степан Смітков, та й каже:
— Даремне ти, отче Олександре, ганьбиш малоросіян, адже багатьох із них від Бога і від її імператорської величности по- жалувано в Святійший Синод та в генералітет, як от і граф Ро- зумовський.
Та розпалився Олександер, почав бігати по келії, лаятися й кричати:
— Який він кавалер? Де був на службі? Я б на нього барабан націпив. І за що йому кавалерію дано? Біс йому дав кавалерію!
Не стерпів Маркевич, закричав:
— Ой, отче Олександре... Отак ти можеш на цьому світі ка- мілавку втратити, та й в другому віці гріх.
Зрозумів тоді чернець, що сказав забагато, упав у ноги, почав прохати пробачення.
Та минуло трохи часу, і знов за своє взявся Олександер. На першому тижні великого посту сидів Маркевич у своїй келії і почав співати малоросійським напівом «Да исправится молитва моя». Увійшов до келії Олександер і почав клясти і тих, хто співає цим напівом, і тих, хто слухає.
— Що ти, отче Олександре, — сказав тоді Маркевич, — і зле, і грішно: ти ж проклинаєш багатьох архієреїв. Та й її імператорська величність, і їх височність завжди слухають не який інший спів, тільки малоросійський. І більше ти так не говори, і не клени так лихими клятвами.
Та Олександер вилаявся ще двічі й пішов.
Нарешті, на третьому тижні великого посту запитав Олександра один із ченців:
— Чи добре співали по-малоросійськи в церкві «Да исправится», — а він йому в відповідь:
— Біси там співають, біси й слухають...
Винуватив Маркевич у свойому доносі й архангельську владу, шо вона провини чернечі покриває...
Такого доноса написав Маркевич. У кінці ж, звертаючись просто до Шувалова, прохав він, щоб постригли його в ченці, щоб «ради вельми хворих моїх ніг паче ж через горб, що висить на спину в піваршина» випустили його з манастирської в'язниці, розкували руки. Писав він, що нічого не хоче, «тільки б у келії жити так, як і інші ченці, а не в караульні з салдатами».
Почалося слідство, та доноса свого довести не зміг Маркевич. Надіявся він, певне, через донос вислужити якусь полегкість для себе, та не пощастило...
Ще дев'ять довгих років просидів він у Соловецькому мана- стирі, аж доки не настигла його смерть.,.
НЕОБЕРЕЖНЕ ПОБАЖАННЯ
У полтавському секвестрі навесні 1747 року зібралося чимало таки люду: були тут і селяни-втікачі, і дезертири-