ляндміліціонери, і запорожці-гайдамаки. На варті біля секвестру стояли призначені від полкової канцелярії місцеві козаки.
25 квітня 1747 року, в урочистий день святковий цариці Лизавети, біля невеличкої кам'яної гарнізонної церкви відбувався урочистий молебень. Зібралося до церкви все військове російське начальство, полкова старшина, місцеві купці, майже вся місцева російська залога.
А тим часом на варті, біля секвестру, стояв місцевий козак Олекса Задорожній. Сьогодні була його черга вартувати... І, як годилося для свята, та ще такого великого, був вартовий п'яний ще зранку. Отже, не дивно, що між арештантами та вартовим почалася жвава, весела розмова. Не відомо, чи довго б вони розмовляли по-приятельському, як до тюрми долетіли удари дзвона... То на майдані біля церкви проголошував диякон многоліття цариці.
Один із арештантів, Іван Дворовенко, зачувши веселі передзвони, промовив вартовому:
— Це, певне, дзвонять для здравія государині...
І зараз же дістав негайну відповідь вартового:
— Так, так... Щоб хутше здохла.
Примовк по цьому слові Дворовенко.
Закінчився молебень, змінили Задорожнього з варти, і все забулося на якийсь час. Та ненадовго.
Між арештантами сидів дезертир Більовського ляндмі- ліційного полку, ротний писар Денис Севрюков.
Піймали його в Полтаві на торгу, і ось уже кільки день сидів він у секвестрі, чекаючи дня, коли його з Полтави вирядять до Більовської фортеці.
Більовська фортеця — одна з тих численних фортець Української лінії, що на її збудування стільки грошей і стільки людських сил поклав фельдмаршал Мініх, — була центром ляндміліційних полків. По цих фортецях, так само і Більов- ській, стояли російські залоги, і найголовніше завдання командирів над цими залогами було виловлювати підозрілих безпашпортних людей: утікачів-селян, салдат-дезертирів, а надто не давати проходити в Україну з Запоріжжя гайдамацьким розбишацьким загонам.
В кінці квітня під вартою привезли Севрюкова до Більовської фортеці. Знову побачив він остогидлі йому невеличкі вали, обкопані неглибоким ровом, цілу низку похилих хаток, що притулилися біля фортеці, невеличку од- нобанну кам'яну кріпосну церкву, що стояла за валом, комендантський будинок, будинок страшного для всіх лян- дміліціонерів генерал-лейтенанта Філософова... Саме перед цим генералом і довелося стояти через кільки годин Севрюкову. Знав добре Севрюков, що за втечу з полку сувора кара чекає на нього. Знав добре, що шпіцрутенів йому не минути. І ось в останню хвилину на допиті, коли генерал хотів уже наказати вести його на гавптвахту, згадав Севрюков про порятунок і заявив генералові, що він знає «вели- коважні слова».
Не міг генерал сам розглядати таку важливу справу, але зараз же дав наказа розшукати Задорожнього, а також Дво- ровенка.
Минуло кільки днів, і до Москви трьома візками везли донощика, свідка й обвинуваченого.
