Що ж до Розумовського й купання царициного, то заявив, що чув це все від «фанталного діла майстера Григорія Рилєва». І теж розказав жінці. Але нічого він не говорив ні про сорочку, ні про те, що коли сорочка обмокне, то тіло знати, не говорив їй нічого й про довге волосся, короткий розум, а бив жінку свою за надмірне пияцтво.
За практикою Тайної Канцелярії звели віч-на-віч чоловіка й жінку. Перед грізним Ушаковим стояли обоє і обоє «утверждались на своем».
А тим часом узяли на допит і Рилєва. І той заявив, що дійсно таки розказував він токареві про купання цариці, бо дійсно таки 1745 року цариця, приїхавши до Петергофу, купалася в басейні. Купалися тут і інші кавалери, а проти басейну на стільці сидів Розумовський, і він, Рилєв, бачив усе те, бо був там «для убавливания и прибавливания воды».
Справа була ясна. Нічого особливо важливого в ній не було. Отже незабаром був схвалений присуд. Ухвалила Тайна Канцелярія, що хоч Дьяков підлягає найтяжчій карі, але через те, що «ніякого ворожого лихого заміру не явилося, того ради для багатолітнього її імператорської величносте і всієї височайшої фамілії дражайшего здравія» звільнити від цієї кари. Але, щоб далі «імел воздержаніе», «бити плетьми нещадно».
25 листопада випустили після суворого попередження на волю Рилєва, а 4 грудня на майдані відбулася кара над токарем. Об'явили йому, що як удруге говоритиме різні негожі речі, буде покараний на смерть.
4 грудня після кари випустили на волю і токаря, і його жінку. І почалося знову їхнє звичайне, як і раніше, життя.
Можна тільки здогадуватись, який мир та спокій панував тепер у їхній хатині.
І ЦАР ПЕТРО ХОДИВ КРАСТИ
Узимку 1745 року в невеличкій тюрмі кріпости Святої Па- раскеви, збудованої на Українській лінії ще за Мініха, зібрався хоч і невеличкий, але дуже таки теплий гурт. Сиділо тут кільки конокрадів, троє розбишак та кілька дезертирів-драґунів, чекали на присуд, на кари. Дехто знав добре й до суду, що без шпіцрутенів не обійдеться, що хто зна, чи й одужає він після кари, але сиділи, не журилися. Були тут такі, як Афанасій Смартін, що вже чотири рази тікав був із служби, що за неправильний донос такої кари скуштував, що не кожен би й витримав. П'ять разів через тисячу салдатів прогнали його шпіцрутенами — і хоч би що. За три-чотири місяці знову такий здоровий став, як і був. І серед цього бувалого військового люду опинився молоденький запорозький наймит Іван Куколь.
Був він родом із Києва, та опинився, як багато молодиків, на Січі. Був там за наймита на риболовлях, жив і в Гарді, і в Січі, і в Самарі, скрізь собі роботу знаходив. І ось 1744 року поїхало кільки запорожців до Харкова, повезли рибу на продаж. Узяли вони з собою й Івана.
Приїхали до Харкова, невеликого полкового міста. Спинилися за Лопанню біля Дмитрівської церкви. Тут у цій частині міста, саме біля Дмитрівського кладовища, жив один колишній запорожець. У нього частенько, як у себе вдома, спинялися запорозькі купці. І їм тут вигідно було, та й хазяїн деяку копійчину мав.
Пішов Куколь містом роздивлятися, на Харків подивитися. Мале місто, мале й непривітне, тільки й оживало на час ярмарків та базарів. Тоді на майданах біля церков клекотіло, бадьорішало життя. Надто ж оживав Миколаївський майдан. Весела різноголоса юрба снувала без діла майданом, чулися веселі вигуки крамарів, жвавий дівочий сміх, іржання коней. Біля возів із рибою, з сіллю статечно походжали запорожці-купці. У затишку біля церкви, просто на землі, сиділи гурти старців у брудних подертих сіряках, жалібними голосами співали пісні про Олексія — божого чоловіка, що кинув усе добро земне і в пустелі широкій шукав спокою душі своїй. Хоч серед базарян не було жодного Олексія, що хоч би карбованця зрікся
