Настав квітень. Поклав старий підождати днів із сім, а там послати другого сина, Івана, до Петербурга на підмогу...
Проминув тиждень. Увечері 9-го квітня сидів старий біля столу, — не спалося останніми місяцями ні йому, ні жінці — читав читану-перечитану давню козацьку хронічку. Подобалося йому дуже пишне змалювання воєн козацьких, і в уяві 64-літ- нього діда поставали живі картини й кримських походів, і Полтавської баталії, де й самому довелося участь брати... Стара сиділа поруч, слухала... Минула година. Вже не раз щипцями знімала стара нагар із свічок лойових, уже стомився старий читати, як у дворі почувся якийсь гамір, чиїсь кроки. До ґанку під'їхав візок. Вискочили старі на ґанок — може ж Павлусь приїхав — і остовпіли. З візка вилазив високий у зеленому мундирі капраль, а біля ґанку вже стояв салдат із рушницею... Полякалися старі, та в ту ж хвилину побачили, що за капралем із візька вилазить і давно чеканий син...
Минули перші хвилини радощів. Край столу мирно сиділи старий, стара і зморені з дороги Павло й капраль із салдатом. Довідалася мати, що вже нікуди Павла не повезуть, тож упадала коло його супутників. Мов у раю, почували себе ті з дороги. Повні миски пирогів, холодцю, пісний борщ, ціла низка якихось невідомих страв, кварти горілки, наливок різних — усе це бадьорило гостей. Задоволений, посміхаючись, червоний від горілки та наливок, сидів на покуті капраль, куштуючи чисто всіх страв, не відмовляючись від жодної чарки. А далі постелили гостям цілі гори пухових подушок.. Давно вже спалося так у затишку, в м'якій постелі після доброї вечері капралеві Санктпітербурзького гарнізонного Нєвського полку Михайлові Петухову та його помічникові, як сьогодні... Солодкий сон схопив їх у свої обійми й не випускав аж до ранку.
А тим часом у горниці мати й батько розпитували Павла. Сказав той, що нічого з шираївської справи не вийшло, розказав, що сидів ось три місяці в Тайній Канцелярії. Заплакала мати, як зняв Павло сорочку й побачила вона сині криваві смуги та шрами на тілі любого сина. Сказав, що взято його за негожі слова про Розумовського, а за що саме, не хотів казати.
— І нікому не скажу, бо більше ще лихо буде.
Так і не довідалися сьогодні батько та мати, яка ж саме провина синова, та раді були, що хоч живий-здоровий вернув додому. І за півгодини мертвим сном спав увесь дім...
Що ж справді таке сталося з молодим Скорупою, що опинився він у Тайній Канцелярії? А було так.
Як приїхав Скорупа до Петербурга, як попоходив по різних установах, де тільки хоч яка зачіпка була, й побачив, що проти Розумовського боротися важко, тож надумав він на інший шлях стати, до іншого способу вдатися. 5 грудня 1746 року прийшов він на квартиру Іллі Ксиландера, управителя дому графа Олекси Розумовського. Пощастило йому, застав Ксиландера дома... Почав тоді Скорупа прохати, щоб Ксиландер допоміг у Шираєвій справі, обіцяв сто карбованців, якщо допоможе. Та де ж пак було Ксиландерові втручатися в цю справу. Адже мова йшла про спірні землі, що ними Розумовський володів, тож зрозуміло, що Ксиландер, посміхаючись, порадив Скорупі до Кабінету або Сенату вдатися. Скипів Скорупа — це ж бо не порада була, а глузування — і, прощаючись з Ксиланде- ром, сказав:
— Що ж, у нас в Україні є приказка: «З сильним тягатися, як з ведмедем боротись», та буде ще й на нашій вулиці празник. — Грюкнув дверима й пішов.
Тільки вискочив розлютований Скорупа на вулицю, як Ксиландер відразу листа написав графові... А далі шлях звичайний.
9 грудня Скорупу вже вперше допитували в Тайній Канцелярії. Даремне намагався він себе виправдати, викрутитись, зовсім інакше свої слова змалювати.
— Я, мовляв, хотів милости графської здобути, через те й доніс на мене^управитель, бо не хоче мене в тій його
