— Як це ви, батюшко, таке кажете? Як же можна не всі свічки ставити. Вони ж мирові належать. Усякий їх дає для душі своєї. І як це ви, батюшко, тому ієродияконові таке терпите? Ви ж священики, а він ієродиякон, і у вас у всьому волю взяв...
— Христос і не це терпів, Ілля, а ми не хочемо того потерпіти — нам його осуджати гріх. Він уже на цьому світі проклятий. Ось він недавно про всемилостивішу государиню Лизавету Петровну говорив, що вона ніби чотирьох немовлят спородила.
Жахнувся Коб'яков:
— Ой, це зле дуже, панотче, і треба вам про те донести.
— Та добре, спитаю я про це такого чоловіка, що знається на цьому і, крім Бога, нікуди «недвижим». Як він мені присудить, так і буде...
На цьому й скінчилась розмова.
Одійшла служба. Розійшлися всі з церкви, а Коб'яков усе думав, що треба щось робити, щоб і самого якось лихо не спіткало... Думав-думав і нарешті 18 квітня опинився в домі страшного генерала Олександра Івановича Шувалова, начальника над Тайною Канцелярією...
У Тайній Канцелярії не так, як скрізь, по інших установах, там тяганини не було... Відразу ж допитав Шувалов старого салдата, зараз же полетіли з Тайної Канцелярії посланці по Ізосіма.
Минуло кільки годин, і опинився переляканий на смерть
Ізосім у Тайній Канцелярії. Допитував його сам Шувалов. Мусів розказати спершу Ізосім усе життя своє страшному для всіх начальникові страшної установи...
Розказав він, що світське ім'я його Захарій. Батько його був салдат, помер років двадцять п'ять тому. Лишився Ізосім сиротою. Сяк-так навчившися читати-писати, вступив до латинської школи. Років із двадцять чотири тому, з наказу Синоду, його з іншими школярами перевели до Московського шпиталю в лікарські учні. Пробув там Ізосім усього чотири роки, а далі кинув шпиталь, утік до Троїцько-Сергі- ївського манастиря, постригся в ченці і оце вже років із десять живе при церкві Володимирської Богородиці.
Такий був короткий життєпис Ізосімів.
Та не це цікавило Шувалова. Цікавили його негожі слова про царицю й Розумовського.
Побачив Ізосім, що брехати нема змоги, признався відразу в усьому. Говорив, мовляв, Коб'якову й Антонію тії лихії слова, а чув усе від удови посадського Афім'ї, що приходила іноді до нього в гості. Мовляв, розказувала йому, Ізосімо- ві, тая жінка Афім'я, що двічі в Петербурзі була сталася біда, двічі трохи не задавлено стелею наслідника Петра Федоровича, а все те робить родина Розумовського.
«Одного разу, — так, мовляв, розказувала Афім'я, — навчив був Розумовський своїх черкас задавити Петра Федоровича сонного в ліжку, та підслухав це один салдат чи матрос і розказав наслідникові. Той замість себе поклав у ліжку іншого, тоді прибігли черкаси й задавили того чоловіка. А як ховали його, то Петро Федорович уголос всім говорив: «Це Олекси Григоровича удавленик».
