далі й каже:
— Та цю мову я від нього, ієродиякона, чув уже, та він ще не те говорить.
— Як же терпіти далі, треба донести.
— Та ні... Поб'є його, Ізосіма, Бог і без нас...
І, сказавши так, одійшов чернець від солдата. Ніколи було ієроманахові з старим салдатом говорити. Тільки-що в вівтарі передали йому цидулку від княжни Марії Михайлівни Одоєвської. Швидше кортіло йому її прочитати. Учора був ієроманах на молебні у великій панській садибі Одо- євських. Скінчився молебень, запросили всіх до столу... За стародавнім звичаєм почали з тропарів, тропарями й закінчили обід... Та не співами ж самими задовольнилися гості... Чимало горілки, і простої, і боярської, чимало наливок, чимало вин усіляких стояло на столі, і не гребували ними гості. Десь узялися блазні, огидні карли, і почалися справжні веселощі... Крутилося, стрибало все перед очима ієроманаха, а далі, не знати як, опинився в спальні княжни...
Здорова висока дівчина присунулась близько до нього... Була вона, як і всі в цей день, напідпитку... Одкинула коси... Ближче, ближче... Уста біля уст... Звичайна картина... П'яний чернець і дівчина... Та кінець незвичайний. З юнацтва свого не знав чернець жінки і не пізнав її й зараз... Неза- доволено одкинулась княжна... Минуло кільки хвилин. Мовчанка, і знову присунулась ближче, притисла до себе несміливого ченця... Пекучі поцілунки, божевільні рухи... Не пам'ятав ієроманах, що було далі... Вернув додому п'яний, упав на ліжко своє й проспав до ранку... А зараз лист... Де ж тут у слова Коб'якова вдумуватися! Увійшов до келії, почав читати... Солодкі незнані досі слова: «Ти мій світ, отець душевний і тілесний муж і утішитель, а я твоя раба»... Сів на ліжко, замисливсь, попливли думки до вчорашньої зустрічі...
Узяв перо, розіслав папір, полилися нескладні, незграбні слова: «Ти моя радість і матушка душа і дуже дорога моя супруга і неначаємоє веселіє й сладость»...
Уже догоріла свічка, кінчив писати. Ліг спати й сниться незвичайний сон: сниться княжна. Сидить край столу. Нема на ній сорочки... Гола... Пашить вогнем... Млосно уві сні панотцеві, а в княжни десь на руках з'явилося немовля, пригорнула його до себе, дає йому груді... Попливли якісь солодкі хвилі... Повне провалля... Мить... Стало огидно- слизько...
Прокинувся чернець. У келії тихо... Ще не вернув додому диякон, нема нікого... Кілька хвилин, і заснув Антоній кріпким сном до ранку...
Минув великий піст, пролетіли великодні свята. Трохи забув уже Коб'яков про пригоду з ієродияконом, аж нагадав йому знову про теє, та ще й як нагадав, ієроманах.
Був то четвер після великодних свят. Побожно, уважно запалював Коб'яков у церкві в лямпадах воскові свічі... Любив старий салдат, як заливало прозоре світло темні кутки малої церкви, як наче оживали похмурі темні постаті на старих іконах. Веселіше ставало безпритульному, темному, ввесь вік муштрованому салдатові. Тож і сьогодні, як завжди, радо виконував старий немудру роботу.
Запалює Коб'яков свічки, а тим часом увійшов у церкву завжди похмурий Антоній, глянув на Коб'якова, та й каже:
— Ти дивись... Ізосім наказував, щоб ти не всі свічки в лямпадах запалював.
Обурився старий салдат:
