ЦАРИЦИНІ НЕМОВЛЯТА
Сумно, безрадісно минало життя старого салдата Іллі Коб'якова... Багато лиха зазнав він на своєму віку, та й на старість не покращало. Вся молодість минула марно на важкій службі, в походах повсякчасних. Не один раз і смерть у вічі заглядала, не один раз довелося рани тяжкі гоїти. Надійшла старість, спливли за водою молоді літа, а з ними здоров'я, сила. Немічний, старий став старий Ілля. Непотрібні такі салдати в війську, тож пустили Іллю на волю в одстав- ку. Без родини, без хатини не мав куди подітися старий сал- дат, не мав де голову свою прихилити. Послало його тоді начальство до шпиталю при церкві Володимирської богоро- диці в Китай-городі віку доживати.
Сумне було теє життя серед таких же старих, немічних, як і сам.
Щоб не даром їв хліб, силувало іноді його церковне начальство дзвонареві допомагати. Не любив цієї роботи старий Коб'яков. Трусилися йому руки, важко було йому бити в дзвони, важкі, холодні, металічні. Іноді ж ставили його під час служби на варті в церкві. Блимали неясним світлом лямпади, притухали, примеркали свічки перед темними, порохом віків укритими іконами, побожно молилися парафіяни, а старий салдат стояв, вартував, дивився, щоб якийсь з богомольців побожних чогось не потяг.
Так і минали дні, нудні, сірі, напівголодні...
Настав великий піст 1749 року... Залунали дзвони усією
Москвою. Темний побожний люд сунув до церков замолювати свої немудрі гріхи... Настали жнива для попівства. Більше стало люду і в тісній церкві. Поставили знову Коб'якова на варту...
Стоїть старий салдат, придивляється до богомольців, знайомих яких шукає... Закінчилася служба, час уже йти до шпиталю, аж підходить до Коб'якова, похитуючись трошки, ієродиякон Ізосім. Почалася повільна розмова.
— Сумую я, — каже Ізосім, — що оця церква мала. От коли була цариця в Москві, так обіцяла більшу зробити. Та що, одмовляє її від цього єретик, ворожбит Олексій Розу- мовський... Та це ще й не все. У Санкт-Пітербурзі нарядив він команду своїх черкас16, їздить та команда містом і багато руського народу нищить... Багато мертвих тіл до поліції привозили. Дивувалися в поліції, хто так робить, а далі спіймали тих черкас, привели до государині, а Розумов- ського при ній не було. Тож наказала государиня одному бояринові їх допитати...
Де й минув сон у Коб'якова, жадібно слухав він незвичайні речі, а Ізосім далі своє правив.
— От які були стародавніх російських царів речі та інших держав подарунки в палаці, все те Розумовський вивіз та одіслав своїй матері, а тая все те до Польщі одсилає. І що ж, хоч про це й казали государині, тільки вона нічого йому не зробила. Та він же, Розумовський, наслідника нашого, великого князя Петра Федоровича шість разів до смерти призводив.
Наказавши стільки, пішов ієродиякон із церкви, сказавши, проте, Коб'якову на прощання:
— Ти ж, дивись, мовчи про це... Анікомуні слова!
— Та добре, буду мовчати!
Пішов Ізосім, а Коб'якову слова його мов тягар важкий на думку лягли. Що робити? Треба донос подати. Як, кому? Треба поради спитати... Пішов Коб'яков до ієроманаха Ан- тонія, розказав йому про Ізосіма все чисто. Подумав трохи ієроманах, а
