«Та ще раніше, мовляв, розказувала Афім'я про те, що в Петербурзі спершу жила при Розумовському малоросійська дівка, а потім малоросіянин. Через їхнє чарування цариця стала великого князя не любити. А тії ворожбити все Олексі Григоровичу кажуть, хто що про нього думає і де що робиться, що вони причарували царицю, що в цариці в убранні зашито «волшебное подобно де как рыбка». Ото й породила цариця від Розумовського чотирьох немовлят, і все те робиться через чари лихії, бо ж у них в Малій Росії багато чарівників. А чула все теє Афім'я від якоїсь старої баби Степановни, що теж «через чарівництво дивиться в воду й бачить, де що діється, і знає про все. І, мовляв, тая Степановна цього року не допустила ворожбитів, що їхали з Малої Росії до Олекси Григоровича, хоч їм назустріч з Москви висилали 40 салдатів».
Далі розказував Ізосім про лиху пригоду, що трохи не спіткала його минулого року. Мовляв, на весні ранній того року прийшла до нього Афім'я й розказала, що ось ієро- манах Заіконоспаського манастиря Афанасій (нині померлий) хоче його, Ізосіма, зіпсувати, кладе під поріг папірці з травами. Хоч і вчився Ізосім по школах, та в силу чарівництва вірив, як і тая Афім'я, непохитно, почав шукати в келії і знайшов аж два папірці. Подався тоді по пораду до Афім'ї: «Що робити з тими папірцями, як бути?» Сказала тоді Афім'я, що стара Степановна їй наказала взяти одного папірця і кинути на Москва-ріці в ополонку і дивитися, що з ним буде. Дав тоді Ізосім одного папірця бабі, пішла та з ним, а як прийшла пізніше до нього, то розказала: «Той папірець довго кругом крутився й насилу потонув». Перехрестився з радощів Ізосім: «Слава тобі, Боже, що мене від цього помилував». Проминуло кілька день, прийшла знову Афім'я, принесла в ганчірці якесь коріння і переказала, що це коріння дала Степановна й наказала но- сити Ізосімові повсякчасно, щоб ніхто більше його не зіпсував.
Такі пригоди свої розказав докладно Ізосім на допиті, Та ще на одне питання треба було дати відповідь: кому, крім Коб'якова, переказував тії бабські плітки.
Відповів Ізосім, що казав ієроманахові Ангонію, і той на це сказав: «Не дай, Боже, всьому тому бути й того чути. Слава Богові, що Господь Бог його височність зберіг». Розказував ще про всі ці нечувані речі й знайомому своєму ієродияконові Нектарію...
Закінчився допит. Вивели Ізосіма, повели до тюремної «ізби».
А тим часом притягли до Канцелярії ієроманаха Анто- нія. Була це ще хоч і молода людина, але хвороблива, нервова. Страшна обстанова вплинула на нього, стояв він, нічого не розуміючи, мов громом прибитий, та проте мусів відповідати на грізні запитання грізного судді. Спершу вдався був Антоній до того способу, що його й досі дехто визнає за найкращий: нічого я не знаю, нічого не чув від Ізосіма, нічого не говорив Коб'якову.
Привели Коб'якова. Та кожен стояв на своєму. Одвели обох до тюремної «ізби», посадили окремо.
На другий день знову допитували Антонія проти слів Ізосімових. Знову вперто заявляв чернець: «Знати не знаю, відати не відаю. Обмовлено мене!» Привели на зведення Ізосіма, і вчорашні сусіди по келії стояли тепер, як вороги, один проти одного, і кожен обстоював своє. Вивели Ізосіма і тоді почали вмовляти Антонія, щоб признався... Аж тоді не витримав чернець і по «увещательному спросу винился», що й чув від Ізосіма, і що не доносив, і що говорив з Коб'яковим. Додав ще, що хотів у цій справі поговорити з князем Іваном
Васильовичем Одоєвським, але ні з ним, і ні з ким більше не говорив і тих негожих слів не розголошував.
Швидко розшукали в Москві й ієродиякона Нектарія. Той спершу, як і Антоній, не признавався, що чув від Ізосі- ма лихії слова, заявляв, що коли б чув, то доніс би неодмінно, що, мовляв, «коли я говорю неправду, підлягаю карі на горло», але ніщо не допомогло. Мусів таки признатися, що чув від Ізосіма, що Розумовський проклятий єретик, а не доносив «простотою своєю».
