Вони сказали, що заберуть його навіть через наші трупи, — кричала вона. — Горлали, що півень не тільки наш, а всього селища.
Аж нагодувавши півня, полковник звів очі на перекошене жіноче обличчя. Не дивуючись, він відзначив подумки, що її гнів не викликає в ньому ні докорів сумління, ні співчуття.
Добре зробили, — сказав він спокійно. І, нишпорячи по кишенях, додав з незрозумілою ніжністю: — Півень не продається.
Дружина зайшла за полковником до спальні, їй здавалося, що він жива людина, але наче безтілесна, немовби зійшов з кіноекрана. Полковник дістав з шафи пачку асиґнацій, додав до них гроші, які були в кишенях, порахував і сховав назад у шафу.
Тут двадцять дев'ять песо, щоб віддати кумові Сабасу, — сказав він. — Решту віддам, коли прийде пенсія.
А як не прийде? — запитала жінка.
Прийде.
А все ж, як не прийде?
То не віддам.
Він знайшов нові черевики під ліжком. Вернувся до шафи по картонну коробку, витер підошви ганчіркою і поклав черевики в коробку, як їх принесла дружина у неділю ввечері. Вона не ворухнулась.
Повернемо й черевики, — сказав полковник. — Це ще тринадцять песо моєму кумові. їх не візьмуть, — сказала вона.
Мусять узяти, — мовив полковник. — Я їх узував лише двічі.
Турки цього не розуміють, — сказала жінка.
Мусять зрозуміти.
А як не зрозуміють?
Тоді нехай не розуміють.
Лягли спати без вечері. Полковник зачекав, поки дружина кінчить молитися, щоб загасити лампу. Але спати не міг. Полковник ще й не сплющив очей, коли вона заговорила спокійним, мирним голосом:
Ти не спиш?
Ні.
Май розум, — сказала вона. — Поговори з кумом Сабасом.
