Він повернеться аж у понеділок.
Тим краще, — сказала жінка. — Матимеш три дні на роздуми.
Нема чого роздумувати, — відказав полковник.
Жовтнева сльота змінилася приємною прохолодою.
Прокинулись водяні птахи — бугаї. Полковник знав: їхній крик — найперша ознака грудня. Коли вибило годину, полковник ще не міг заснути. Він знав, що дружина також не спить. Спробував перевернутись на другий бік.
Ти не спиш, — сказала жінка.
Ні.
Вона помовчала хвилину. Потім знов озвалася:
Ми не можемо собі цього дозволити. Подумай сам, скільки це — чотириста песо разом.
До пенсії залишилося вже небагато, — сказав полковник.
Ти це кажеш цілих п'ятнадцять років.
Саме тому вона вже не може довго затриматися.
Жінка замовкла. Але як заговорила знову, полковникові здалося, що вона й не замовкала:
Мені так гадається, що ці гроші не прийдуть ніколи.
Прийдуть.
А як не прийдуть?
Йому забракло голосу на відповідь. Полковник заснув. З першим співом півня він прокинувся. Але знову запав у міцний сон без сновидь, без докорів сумління. Коли прокинувся, сонце вже стояло високо. Дружина спала. На дві години пізніше, ніж звичайно, полковник методично зробив усе, що робив ранками, й почав чекати дружину, щоб снідати.
Вона встала мовчазна. Привіталась, і мовчки сіли снідати. Полковник випив чашку чорної кави з сиром і булочкою. Весь ранок він пробув у кравецькій майстерні. О першій повернувся додому й застав жінку серед бегоній — вона латала білизну.
Час обідати, — сказав він.
Нема обіду, — відказала жінка.
Полковник здвигнув плечима й пішов латати діри в паркані, щоб діти не лазили до кухні. Коли вернувся до сіней, страва стояла на столі.
