Під час обіду полковник спостеріг, що дружина ледве стримується, щоб не заплакати. Це його стривожило. Він добре знав свою жінку: вона зроду мала тверду вдачу, а від сорока років поневірянь стала ще сухіша. Коли загинув син, вона не зронила жодної сльозинки.
Він докірливо глянув на неї. Жінка закусила губу, втерла очі рукавом.
Ти товстошкурий, — сказала вона.
Полковник мовчав.
Ти впертий, кам'яний і товстошкурий, — повторила вона.
Тоді поклала на тарілку навхрест ніж і виделку, але зразу ж переклала їх рівно: навхрест — погана прикмета.
Все життя бідую і заслужила вдячності менше, ніж якийсь півень.
Це не те, — сказав полковник.
Саме те, — заперечила жінка. — Зрозумій же, що я вмираю, що це в мене не просто хвороба, це вже смерть надходить.
Полковник мовчав, аж поки не скінчив їсти.
Якщо лікар ґвинтівує мені, що в тебе минеться ядуха, як продам півня, то я продам його зразу, — сказав він. — Але як ні, то ні.
Пополудні він поніс півня на тренування. Коли повернувся, в дружини знову починався напад хвороби. Вона ходила по сінях з розпущеними по спині косами, розводила руками, силкувалась ухопити хоч ковток повітря. В легенях свистіло. Так вона була аж до смерку. Потім лягла, не озвавшися до чоловіка й словом.
Вона шепотіла молитви ще й після сиґналу гасити світло. Коли замовкла, полковник хотів погасити лампу. Але жінка не дозволила.
Я не хочу померти в пітьмі, — сказала вона.
Полковник залишив лампу на підлозі. Він уже почав
знемагати. Хотів забути про все, проспати сорок чотири дні й прокинутись двадцятого січня о третій годині дня, на півнячому бою, якраз у ту мить, коли випускатимуть його півня.
І весь час таке, — промовила вона за часинку. — Ми голодуємо, щоб інші їли. Те саме вже сорок років.
Полковник мовчав, поки дружина запитала, чи не спить він. Полковник відповів, що ні. І вона заговорила знову — повільно, не підносячи голосу, невблаганно:
Ми єдині не маємо жодного сентаво, щоб поставити на півня.
