Всіх явищ трагіко-нервічних, Зомлінь дівочих та плачів, Як ворогів своїх одвічних, Євгеній здавна не любив. Гостей веселих рій шумливий Уже гнівив його, та діви Тривога млосна і палка Розлютувала дивака. Ні, Ленському не подарує Він цеї послуги повік! Йому відплату він прирік І загодя вже тріумфує. Тим часом він гостей усіх У мислях підійма на сміх.
XXXII
Звичайно, Танину тривогу Він не один помітить міг, Та всіх цікавив, слава богу, В хвилину ту масний пиріг (На горе, трохи солонавий). Та от після м'ясної страви Перед солодким бланманже Цимлянське подають уже; За ним чарки тонкі, довгасті, Як ніжна талія твоя, Зізі, укоханко моя, Кристал душі моєї, щастя, Любові звабної фіал, Що викликала п'яний шал!
XXXIII
Пляшки засмолені відкрито З веселим ляскотом; вино Шипить; поважно й гордовито, Куплетом мучений давно, Мосьє Тріке встає; розмова Нараз ущухла бенкетова. Татьяна ніби нежива; Француз, фальшуючи, співа Куплет свій. Оплески і крики Його вітають. Віддала Уклін Татьяна, як могла; Поет і скромний, і великий За неї перший чарку п'є І їй куплет передає.
XXXIV
Зайшли привіти, побажання; Складає Таня дяку всім; Євгеній мусив привітання Сказати теж, але чудним Жалем забилось серце в нього: Побачивши її тривогу, Він мовчки уклонився їй,— Та дивно глянув із-під вій. Хто зна — чи на сердечні болі Він спочуття в ту хвилю мав, Чи, може, лиш кокетував; Хто знає, мимохіть чи з волі, Та ніжність погляд той явив: Він серце Тані оживив.
XXXV
Всі до вітальні йдуть шумливо, Встають, стільцями грюкотять; Так бджоли з улика на ниву З гудінням радісним летять. Задовольнившися обідом, Сусід сопе перед сусідом; Розмова дам — при коминку; Панянки шепчуться в кутку; Столи зелені вже розкрили: Завзятих кличуть картярів Бостон і ломбер стариків І віст, що й досі серцю милий,— Одноманітні з давнини Нудьги жадібної сини.
XXXVI
Вже восьмий робер догравали Герої віста, сім разів Вони місця переміняли,— І чай приносять. Я злюбив Час визначать обідом, чаєм, Вечерею. Години знаєм Ми з певних на селі прикмет: Тут шлунок — вірний наш брегет; До речі, висловлю признання, Що мову я свою веду Так само часто про їду, Напої, бе?нкети, гуляння, Як сам божественний Омір*, Він, тридцяти століть кумир!
Омір — Гомер.— Ред.
XXXVII. XXXVIII. XXXIX
Круг столу ґречно посідали Панянки — мирно чаювать; Аж несподівано із зали Фагот із флейтою бринять. Утішений музики громом, Забувши чашку чаю з ромом, Паріс тутешній, Пєтушков, До Ольги прудко підійшов, До Тані — Ленський, Харликову, Панянку переспілих літ, Бере тамбовський наш піїт, Помчав Буянов Пустякову, І в залу висипали всі, І бал пишається в красі.
