лілії стеблину Гробак отруйний підточив, Щоб доранковий квіт одцвів, Розцвівшися наполовину». Це значило, читачу мій: Піду я з другом на двобій.
XVIII
Коли б то знав він, що за рана Татьяну мучила й пекла! Коли б то відала Татьяна, Коли б дізнатися могла, Що за холодний склеп могили Змагаться з Ленським вийде милий; Ах, може б, ще її любов Їх дружбу воскресила знов! Але чуття її палкого Іще ніхто не відгадав. Онєгін, знаючи, мовчав; Вона таїла муку строго; Одна б лиш няня знать могла, Та недогадлива була.
XIX
То говіркий, то сумовитий, Весь вечір Ленський примхував; Та звісно — муз натхненні діти Усі такі: то він сідав, Нахмурившись, за клавікорди І брав на них самі акорди, То, в Ользі утопивши зір, Шептав: «Щасливий я, повір!» Та їхати пора. Стискалось У нього серце, як вона Із ним прощалась, чарівна; Воно неначе розривалось. Вона в обличчя зазира: «Що з вами?» — «Так!» — І геть з двора.
XX
Удома він свої пістолі Оглянув, потім їх відклав І, щоб утишить серця болі, З полиці Шіллера узяв; Та мисль одна його тривожить, Чуття примовкнути не можуть, І Ольги образ молодий Стоїть в очах, немов живий. Тож книгу Ленський закриває, Бере перо; його рядки, Бредні любовної зразки, Дзвенять і ллються. Їх читає Поет в ліричному огні, Як Дельвіг п'яний в час гульні.
XXI
Ті вірші й досі уціліли, На спогад перейшли мені: «Куди, куди ви відлетіли, Весни моєї красні дні? Що день новий мені готує? За ним даремно зір слідкує, В глибокій тьмі таїться він. Байдуже: є закон один. Впаду я, вражений стрілою, Чи мимо пролетить вона, Все благо: діяння і сна Свій час надходить за чергою; Благословен і день ясний, Благословен і час нічний!
XXII
«Заграє промінь зоряниці, І день яскравий заблищить, А я — в таємну тінь гробниці Зійду, як доля повелить, І пам'ять юного поета Поглине тиховода Лета, Забуде світ мене; а ти Чи прийдеш, діво красоти, Слізьми скропити вінця урни І думать: він мене любив, Мені єдиній присвятив Сумного дня світання бурне! О друже мій, о раю мій, Прийди, прийди, навік я твій!..»
XXIII
Так в'яло й темно він, читачу, Писав (це романтизмом звуть, Хоч романтизму тут не бачу Нітрохи я; та далі в путь!) Аж перед ранньою порою, Схилившись тихо головою, На моднім слові ідеал Заснув він, вичерпавши пал; Та тільки сонна одволога Йому торкнулася чола, Сусіда постать увійшла І каже Ленському з порога: «Вже сьома: уставати час. Онєгін, певно, жде на вас».
XXIV
Та помилявся він. Євгеній В той час немов убитий спав; Уже в напівімлі студеній Аврору півень привітав,— Онєгін спить собі глибоко. Вже сонце котиться високо, І сніг летючий мерехтить І в'ється,— він іще лежить. М'якою ковдрою
