покрившись, Іще над ним літає сон. Нарешті шовк легких запон Він одкриває, пробудившись, І бачить, що давно пора Йому рушати із двора.
XXV
Він швидко дзвонить. Прибігає Француз Гільйо, його слуга, Халат на пана накидає, Надіть пантофлі помага. Спішить Онєгін одягатись, Слузі наказує зібратись Із ним в дорогу снігову, Шкатулу взявши бойову. Готові коні нетерпливі. Він сів і до млина летить. Примчались. Він слузі велить Лепажа39 вироби жахливі Нести за ним,— а коням стать, Де в полі два дубки стоять.
XXVI
Тим часом, як у неспокої Фатальних Ленський ждав хвилин, — Знавець механіки сільської, Зарєцький правив щось про млин. Аж от Онєгін. Він пробачить Їх просить. «Але що ж це значить, Мій пане? Де ваш секундант?» — В дуелях класик і педант, Методі вірний був Зарєцький І дозволяв людину в рай Послать не на галай-балай, А як велить закон мистецький, Як наші предки завели (За це він вартий похвали).
XXVII
«Мій секундант? Прошу, панове: Ось він, monsieur Guillot, мій друг. Я певен: згодитесь його ви Прийняти в наш високий круг; Хоч невідома він людина, Та чесний, далебі, хлопчина». Зарєцький губу прикусив, Онєгін Ленському повів: «Що ж, почнемо?» — «Я рад почати». Пішли за млин. Зарєцький взяв Хлопчину чесного, почав З ним договора укладати. Тим часом вороги самі Стояли, хмурі та німі.
XXVIII
Так... вороги! Чи то ж давно їм Серця ненависть повила? Чи то ж давно із супокоєм Трапезу, мислі і діла Ділили друзі? Нині крові, Неначе вороги спадкові, Жадають, як в страшному сні, Один одному в тишині Вони готують кулю згубну... А що, як сміхом це кінчить, Як рук своїх не багрянить, Як розійтися миролюбно?.. Та серце слухати своє Фальшивий сором не дає.
XXIX
От пістолети заблищали, Гримить об шомпол молоток. Дві кулі у стволи загнали, І цокнув зведений курок. От на полицю сіруватий Посипавсь порох — і зубчатий, Надійний кремінь звівся знов. За пень високий одійшов Monsieur Guillot зніяковілий. Останні сказано слова. Ретельно кроків тридцять два Зарєцький виміряв умілий; Плащі двобійники зняли І пістолети узяли.
XXX
«Зіходьтесь!» І вони поволі Пройшли, спокійні, мовчазні, Ще не підводячи пістоля, Чотири кроки ті страшні, Чотири сходини смертельні. Як приписи велять дуельні. Євгеній зброю підійняв І націлятися почав. Ще кроків п'ять — одна хвилина — І Ленський теж підводить бронь, — Та раптом вибухнув огонь — Онєгін вистрілив... Година Прийшла рокована: поет Безмовно ронить пістолет,
XXXI
Кладе собі на груди руку І падає. Туманний зір Відображає смерть, не муку. Так іноді по схилу гір, У сяйві раннього світила, Поволі пада сніжна брила. Облитий холодом страшним, Онєгін нахиливсь над ним, Говорить, кличе... та намарне:
