Його немає вже. Співець Найшов дочасний свій кінець! Дихнула буря, квіт прегарний Зів'яв на ранішній зорі, Погас огонь на вівтарі!..
XXXII
Недвижно він лежав. Таємна Була печать його чола. В грудях димилась рана темна, І струмнем відти кров текла. Ще тільки-но хвилину тому В натхненні жив він молодому, Ненависть відав і любов, Цвіло життя, кипіла кров; Тепер, як в домі спорожнілім, Запала вічна тишина; Сім'я роз'їхалась гучна, Забито двері, вікна білим Замазано. Усюди тьма. Хазяйки і сліда нема.
XXXIII
Приємно лезом епіграми Невдаху-ворога дражнить, Коли, сердитіш до нестями, Схиливши роги, він стоїть І в дзеркалі свойого виду Пізнать не хоче, повен стиду, Чи простодушно визнає: Обличчя, друзі, це моє! Ще приємніше сталь холодну На нього тихо підіймать І в білий лоб йому цілять, Узявши відстань благородну; Та розлучить його з життям,— Навряд чи це приємно вам.
XXXIV
Коли ж од вашого пістоля Ваш юний приятель поліг, Що слова, може, мимоволі, Стримати на устах не міг І вас образив при чарчині, Чи й сам, піддавшися хвилині, Вас гордо викликав на бій,— Скажіть: які в душі своїй Ви затаїли б почування, Його уздрівши на землі З печаттю смерті на чолі, Як непорушний, без дихання, Поволі він закостенів І вже не чує марних слів?
XXXV
Страждання сповнений тяжкого, Євгеній схилений поблід, На друга дивлячись німого. «Ну що ж? Умер»,— сказав сусід. Умер!.. Страшне почувши слово, Здригнувсь Онєгін і раптово Покликав слуг своїх і йде. Зарєцький бережно кладе На сани труп похолоділий, Додому скарб везе страшний. Почувши мертвого, як стій Од жаху коні захропіли, Удила пінять і гризуть І, як стріла, помчали в путь.
XXXVI
Вам жаль поета, друзі милі, Що в самім розквіті надій, У свіжій молодості й силі, Дитя в дорозі життьовій, Зав'яв! Де молоде буяння, Де благородне поривання Чуттів і мислей молодих, Високих, ніжних, огняних? Де хвилі буйної любові, Жадоба чесного труда І страх пороку і стида, І ви, примари юнакові, Ви, мрії першої весни, Поезії святої сни!
XXXVII
Можливо, для добра людського Чи хоч для слави він родивсь, І оддзвін співу голосного Не умовкаючи б котивсь У даль віків. По сходах світу Він на вершину гордовиту Ступив би, гордість поколінь. Його многострадальна тінь Забрала, може, із собою Святу, велику таїну, Животворящу і ясну, І за могильною стіною Не долетить прославний дзвін, Благословення всіх племін.
XXXVIII. XXXIX
А може, й так: поета ждало Звичайне на землі життя. Натхнення б юне відбуяло, Огонь би згас без вороття. Багато в чім би він змінився, Розстався б з музами, женився, Ріжки на лоб собі придбав, В халаті б жив та поживав, Спізнав би світ цей без омани, Пив, їв, товстішав, спав, потів, В подагрі ногу волочив І врешті, як отець коханий, На ліжку б вік свій закінчив
