розмову, Почавши, скоро сам урвав І, усміхаючись, подав Йому записку юнакову. Онєгін, ставши при вікні, Проглянув літери дрібні.
IX
То був приємний, благородний, Короткий виклик, чи картель: Поет, узявши тон холодний, Ним кликав друга на дуель. Онєгін у недовгій мові Того доручення послові Сказав, що завжди радий він. Оддавши ввічливий уклін, Зарєцький вийшов із покою; Багато дома мавши справ, Він бути довше не бажав. А що Євгеній? Самотою Себе він гостро засудив, Що нерозважно так чинив.
X
І справді: зміркувавши строго, Він визнав у думках своїх, Що досить наробив лихого: По-перше, підійняв на сміх, Досаді давшись понад міру, Любов несміливу і щиру; По-друге: хай собі юнак Шаліє; це ж природно так У раннім віці. Занехаяв Євгеній дружбу, що велить Себе в цій справі появить Не м'ячиком дурних звичаїв, Не самолюбним хлопчаком, А мужем з честю та умом.
XI
Він мав би злагоду явити, А не їжачитись, як звір. Повинен був він пом'якшити Юнацьке серце. «Та про мир Тепер шкода вже і гадати... До того ж,— мислить він,— завзятий Устряв до цього дуеліст, На брехні й наклепи артист. Звичайно, я б зневажить радий Всі вигадки лепетуна,— Та людський сміх, юрба дурна...» І от уже вам суд громади!38 Пружина честі, наш кумир! От владар світу з давніх пір!
XII
Тяжкого нетерпіння повний, Поет на відповідь чекав,— І от сусід багатомовний Її з поважністю подав. Тож любо ревності шаленій! Боявся Ленський, щоб Євгеній На жарт усього не звернув І хитрощами не минув Його погрозного пістоля. Тепер умовлено, щоб їм Зустрітись при млині старім, Де навзаєм судила доля, Як тільки-но займеться світ, Ціляти в скроню чи в живіт.
XIII
Кокетку кленучи душею, Кипучий Ленський намір мав Не зустрічатись більше з нею; То він на сонце поглядав, То на годинник свій дивився — І у сусідок опинився. Таївши задуми свої, Хотів збентежить він її, Та де там! Оленька зустріла Його на отчім рундуці З веселим сміхом на лиці, Немов надія легкокрила, Рум'яна, жвава, чарівна, Як і раніш, була вона.
XIV
«Чому втекли ви так зарання?» — Від неї перший запит був. І всі недавні почування Бідаха, змішаний, забув. Що діять ревнощам жорстоким Перед таким невинним оком, Перед дитячим цим чолом, Перед душі її теплом!.. І Ленський, чарами повитий, Її кохання бачить знов, І гнів у нього перейшов, І він ладен її простити, Тремтить і не знаходить слів, Він знов щасливий, знов ожив...
XV. XVI. XVII
І знову хмурий, посмутнілий Від дум, що мучать і гнітять, Не має Володимир сили Вчорашнє Ользі нагадать; Він мислить: «Буду їй спаситель; Не стерплю я, щоб спокуситель Огнем зітхання і похвал Збудив у ній гріховний пал; Щоб ніжну
