II
Все спить: у залі для гостини Хропе дебелий Пустяков Біля дебелої дружини. Гвоздін, Буянов, Пєтушков І Флянов, трохи занепалий, В їдальні на стільцях лежали, А на долівці, у кутку,— Тріке в фуфайці й ковпаку. Панянки в горницях Татьяни Та Ольги сплять невинним сном. Сама журливо під вікном, Повита променем Діани, Татьяна лиш не спить бліда, На темне поле погляда.
III
Його негадана поява, І ніжність погляду чудна, І мова з Ольгою ласкава,— Таке це дивне все! Вона Його не може зрозуміти; Та як у серці погасити Пекучі ревнощі! Стиска Їй серце, як страшна рука, Печаль. Безодня роз'яріла Немов під нею клекотить... «Загину,— Таня шепотить,— Від нього і загибель мила. Навіщо марно нарікать? Від нього щастя не чекать!»
IV
Вперед, вперед, моя істор'є! Особа кличе нас нова. В п'яти верстах од Красногор'я, Де виріс Ленський, прожива Та благоденствує й донині По-філософському в пустині Зарєцький, за минулих днів Отаман зграї картярів, Гультяй і зух, трибун трактирний. Тепер — з початком сивини — Сімейства батько без жони, Надійний друг, поміщик мирний І навіть чесний чоловік: Так виправляється наш вік!
V
Облесний люд колись в околі Його за смілість вихваляв: На п'ять він сажнів із пістоля У туза справді поціляв. Та й те сказать, у справжнім бої, Одваги повний огняної, Він одзначився, серед дня В багно звалившися з коня, Мов хлюща п'яний, і дістався В полон французам без тривог Новітній Регул, честі бог, Він знов би у неволю дався, Щоб кожен ранок, по зорі, Хилити наборг у Вері37.
VI
Умів він друзів веселити, Дурного підіймать на сміх, Розумного у дурні шити Чи спотайна, чи при усіх, Хоч деякі дотепні штуки І не минались без науки, І він, на радість ворогам, Вклепатись часом міг і сам. Він майстер був посперечатись, І гостро, й тупо відказать, І передбачливо мовчать, І передбачливо змагатись, Підбити друзів молодих І на бар'єр поставить їх,
VII
Або до миру нахилити, Щоб пообідати в гурті, А потім наклеп розпустити, Як то поводиться в житті. Sed alia tempora!* Буяння (Як і солодкий сон кохання) Минає по весні людській. Як я сказав, Зарєцький мій Під тінь черемшин та акацій Від бур сховався під кінець І там, як істинний мудрець, Капусту садить, мов Горацій, Качок розводить та гусей І учить азбуки дітей.
Але часи інші! (лат.).— Ред.
VIII
Був не дурний він; мій Євгеній, Не шанувавши серця в нім, Любив думки його — не вчені, Та глуздом натхнуті живим. Він залюбки з ним зустрічався, Отож ніяк не здивувався, Коли об ранішній порі Його побачив на дворі. Той увійшов, почав
