літах. Хай мирно спить поетів прах!»
VII
Там віти со?сна нахиляє, І ранній порив вітерця, Бувало, там вінок гойдає Над гробом бідного співця. Бувало, пізньою порою Сестра приходить із сестрою, І плачуть в сяєві нічнім Удвох над каменем тяжким. Та нині... пам'ятник журливий Забуто. Весь він в бур'яні. Вінка нема вже на сосні. Пастух лиш немощний і сивий Сидить там, лико плетучи Та пісню довгу ведучи.
VIII. IX. X
Мій бідний Ленський! Сумування Було не довге по тобі. Не молодій, квітучій панні Без краю плакати в журбі. Шкода! Найшовся скоро другий, Що юне серце, повне туги, Любовним шепотом приспав, Улан її зачарував, Улан скорив її красою... І наша Оля під вінцем З ним поруч перед вівтарем, З похиленою головою, З огнем в опущених очах, Таїть усмішку на устах.
XI
Мій бідний Ленський! За межею, Де вічність криє таїну, Чи засмутився ти душею, Фатальну вчувши новину, Чи, може, тихі води Лети Приспали муки всі, поете, І в сні блаженному твоїм Здається світ увесь німим?.. Так! Забуття чекає в гробі Усіх нас. Мовкне відгук слів Коханок, друзів, ворогів,— І тільки в непристойній злобі Хор спадкоємців не вгава, Свої доводячи права.
XII
Тож скоро любий голос Олі В родині Ларіних змовка. Улан, своїй покірний долі, Із нею їде до полка. Слізьми гіркими умивавшись, Старенька, з донею прощавшись, Здавалось, ледь жива була,— А Таня плакать не могла; Лише смертельно поблідніло Її лице з таємних мук, Коли всі вийшли на рундук І все, прощаючись, шуміло Округ карети молодих, Проводячи в дорогу їх.
XIII
І оком, сповненим туману, Вона дивилась їм услід. Шкода! Покинула Татьяну Подружка найлюбіших літ, Її голубка яснокрила, Її сестра, порада мила, У даль полинула навік, Як присуд долі їй прирік. Мов тінь, без цілі Таня бродить, Зорить на опустілий сад... Ніде, ні в чім нема відрад, І думам пільги не знаходить Вона в приглушених сльозах, І рветься серце у грудях.
XIV
І в цій жорстокій самотині Сильніш любов її горить, І про Онєгіна віднині Говорить серце їй щомить. Уже його їй не стрічати, Вона повинна проклинати Того, хто Ленського убив; Та вмер поет... туман покрив Про нього спомин. Наречена Уже за іншого пішла. Поета пам'ять проплила, Як диму смужка золочена, Два серця тільки ще за ним Сумують, може... Що ж по тім?
XV
Був вечір. Небо меркло. Води Струмились тихо. Хрущ гудів. Уже замовкли хороводи; Уже за річкою горів Огонь рибальський. В полі чистім, У сяйві місяця сріблистім, Повита мріями, смутна Татьяна довго йшла одна. Ішла, ішла. Перед собою Вона зненацька бачить дім, Село й діброву попід ним І сад над світлою рікою. Побачила — і серце в ній Тривозі
