порива.
XXIII
Відзначок нігтем там чимало Було на книжних берегах,— І око пильне оживало Ще більше на таких рядках. Татьяна з трепетом зважає, Що мій Онєгін відзначає, На чім увагу він спинив І з чим погодився без слів. То там, то там на білім полі Лишились олівця сліди,— Душа Онєгіна завжди В них одбивалась мимоволі — В короткім слові чи в гачку, Чи в запитальному значку.
XXIV
Належну знайдено дорогу; Дається Тані зрозуміть Усе ясніше — слава богу,— Кого судилось полюбить, Кому віддати пал сердечний: Дивак сумний і небезпечний, Що в небі чи в безодні зріс, Цей ангел чи гордливий біс,— Що ж він? Наслідування вдале, Нікчемна тінь? Невже-бо він В плащі Гарольдовім москвин, Химер чужих тлумачник дбалий, Слів модних збиранка нова? Чи не пародія, бува?
XXV
Невже-бо загадку збагнула? Невже те слово — ось воно? Час лине; дівчина забула, Що дома ждуть її давно, Де із сусідами розмова Іде статечна вечорова. «Що діять? Таня не мала,— Стара з кректінням почала,— Молодша Оленька за неї. Віддати заміж, далебі, Пора,— але куди тобі! Усім співає однієї: Не вийду! І, завжди сумна, Все бродить по лісах вона».
XXVI
«Чи не закохана?» — «В кому-бо? Буянов — одкоша дістав. За Пєтушкова — теж нелюбо. Гусар Пихтін тут гостював; То ж як до неї він лицявся, Як, наче бісик, увивався! Я думала собі: ось-ось; Куди там! Знову розійшлось!» «Що ж, матінко, за чим же стало? В Москву, на ринок відданок! Там що ступи, то й женишок». «Ох, батечку! Прибутків мало». «На зиму вистачить, а там І я позичу радо вам».
XXVII
Старенькій Ларіній припала Розумна рада до смаку, І до Москви вона поклала На зиму повезти дочку. І Таня мліє від турботи. На осуд світської пишноти Провінціальний лад і стрій Явити дівчині сільській, І запізнілі вже убори, І запізнілий склад речей; Московських франтів і цірцей Зустріть насмішкуваті зори!.. О страх! Ні, краще в глушині, В лісах промарнувати дні.
XXVIII
Тепер, прокинувшись зарання, Біжить сама-вона в поля, І не таїть замилування, І потихеньку промовля: «Прощайте, тіняві долини, І ви, знайомі верховини, І ви, знайомі дерева! Прощай, красо небес жива, Прощай, жива моя природо! Міняю тишу милих дум На блискотливий, марний шум! Прощай і ти, моя свободо! Куди, до чого лину я? Що доля вирекла моя?»
XXIX
Проходки довшають дедалі. Тепер то пагорб, то струмок, Раніш без погляду зосталі, В ній будять тихий рій думок. Вона, як з друзями, з братами, З гаями рідними, з лугами Приходить ніжно розмовлять. Та літа красні дні летять, І осінь злото розсипає. Природа трепетна, сумна, Неначе жертва осяйна... Аж північ хмари наганяє, Завила враз, — і от сама Йде
